Чоловік думав, що вона міцно спить… Але те, що вона почула за дверима, змінило все

Марина завмерла. Холодна хвиля пробігла по спині, але вона стрималася, щоб не налякати дитину.

— Що вони шукали, Соню? Ти не чула?

— Тато говорив про якусь папку із синьою обкладинкою й папери на квартиру. А тітка сказала, що якщо ти бушуватимеш, то приїжджі лікарі швидко все оформлять. Мамо, а тебе заберуть до лікарні?

Марина обійняла доньку за плечі, пригортаючи до себе. У синій обкладинці зберігалися документи на право власності й бабусин заповіт. Вони не змогли знайти їх, бо Марина ще рік тому сховала папку біля задньої стінки книжкової шафи, за томами енциклопедичного словника.

— Ніхто мене не забере, Сонечко, — прошепотіла Марина просто в м’яке волосся доньки. — Ніхто й ніколи. Головне, слухай мене. Нікому не кажи про нашу розмову. І нічого не пий і не їж із рук цієї тітки, зрозуміла?

Дівчинка серйозно, зовсім по-дорослому кивнула.

Пізно ввечері, коли в квартирі стихли всі звуки, Марина лягла в ліжко, не склеплюючи очей. Крізь щілину під дверима пробивалася тонка смужка світла з передпокою. Раптом пролунав тихий скрип паркету.

Марина затамувала подих і заплющила очі, удаючи, що спить. Двері до спальні безшумно прочинилися. До кімнати ковзнули дві тіні…