Чоловік думав, що вона міцно спить… Але те, що вона почула за дверима, змінило все
Сон був схожий на липку бездонну трясовину, у ньому не було світлих спогадів, лише безкінечний коридор із зачиненими дверима, за якими лунав улесливий шепітливий голос Павла. Марина прокинулася від того, що за вікном остаточно стемніло; годинник на тумбочці показував шосту вечора. Голова гуділа, наче після тяжкої гарячки, язик здавався чужим і сухим.
Марина міцніше стиснула пальці: паперовий прямокутник квитанції, зім’ятий і вологий від поту, усе ще лежав у її долоні. Вона обережно підвелася, насилу втримуючи рівновагу, і сховала аркуш у внутрішню потаємну кишеню свого старого осіннього пальта, що висіло в глибині шафи. Із кухні долинав апетитний запах смаженої цибулі й дзенькіт посуду.
Там господарювала Тамара Вікторівна. Її присутність у домі відчувалася всюди: на етажерці в передпокої тепер лежали чужі рукавички, а з вішалки зник улюблений шарф Марини.
— Отямилася, голубонько. — Павло вийшов із зали, тримаючи в руках газету. На його обличчі грала м’яка поблажлива усмішка. — Ну от і славно, сон — найкращі ліки. Тамара Вікторівна якраз приготувала вечерю. Сонечка вже повечеряла й робить уроки.
— Де документи на квартиру, Пашо? — тихо, але виразно спитала Марина, дивлячись чоловікові просто в очі.
Павло на мить завмер. Його брови ледь помітно сіпнулися, але він одразу повернув на обличчя вираз глибокого смутку.
— Ну от, знову. Мариночко, ми ж минулого місяця переклали документи в сейф до мого знайомого в інституті. Ти сама просила, казала, що боїшся крадіжки чи пожежі. Пам’ятаєш, коли в сусідів знизу сталася протічка?
— Я цього не просила, — відповіла Марина, відчуваючи, як усередині закипає суха, люта впевненість. — Квартира належить мені, це бабусина спадщина. Поверни документи додому.
— Добре, добре, не хвилюйся.
Павло зробив крок до неї й спробував узяти її за плечі, але Марина відсахнулася. Чоловік зітхнув, опускаючи руки.
— Завтра ж принесу. Головне, не нервуйся. Тамаро Вікторівно, заваріть Мариночці ще чаю.
— Не треба чаю, — відрізала Марина, — я сама собі заварю.
Із кухні вийшла Тамара Вікторівна, у її руках — таця з тарілкою паруючого супу. На обличчі доглядальниці застигла непроникна маска професійного співчуття.
— Марино Михайлівно, вам треба поїсти, сили відновлювати, а режим прийому трав порушувати не можна, лікар суворо-наказово велів. Постійність — запорука одужання.
У двері тихо постукали. Це була Соня. Дівчинка несміливо зайшла до коридору, тримаючи в руках зошит із чистописання.
— Мамо, у мене палички нерівні виходять, допоможеш? — попросила донька, з острахом озираючись на Тамару Вікторівну.
— Ходімо, рідна.
Марина взяла доньку за руку. Дотик до маленької теплої долоньки подіяв як ковток свіжого повітря. Голова трохи прояснилася.
— Ходімо до твоєї кімнати, я допоможу.
Вони сіли за маленький письмовий стіл. На настільній лампі висів абажур із бахромою, що відкидав тепле бурштинове світло. Марина дивилася, як донька виводить незграбні гачечки, і серце стискалося від туги.
— Мамо, — тихо прошепотіла Соня, не підводячи голови від зошита, — а ця тітка, вона тепер завжди в нас житиме?
— Ні, люба, не завжди.
— Вона сьогодні в твоєму комоді щось шукала, — ще тихіше пробурмотіла дівчинка. — Коли ти спала, я бачила. Тато їй допомагав, а потім вони щільно зачинили за собою двері…
