Чоловік хвалився матері, що зізнався мені в зраді, навіть не підозрюючи, що я вже все передбачила

— Ви тоді з матусею одразу по кутках поховалися, — вела далі Ольга, морально й фізично наступаючи на нього. — Злякалися, що у вас у рахунок боргів плазми зі стін познімають? Ні копійки не дали на юристів, жодного разу до суду не з’їздили. А я сиділа ночами, усі документи перелопатила, копалася в накладних, знайшла тіньові перекази цього шахрая й допомогла Віктору Павловичу виграти справу.

— Справу він тоді, щоправда, закрив і через нерви вийшов на пенсію. Зате на волі залишився, при здоровому глузді й без боргів.

Обличчя Максима почало стрімко втрачати барви, стаючи схожим на недоварену вівсянку.

Він перевів погляд із документа на дружину.

— Віктор Павлович добро пам’ятав чудово, — жорстко додала Ольга, добиваючи рештки його впевненості. — Він оформив на мене дарчу на цю саму двокімнатну ще за життя.

— Три роки тому, офіційно через службу реєстрації. Просив тільки тебе, недорозвиненого дурня, одразу не виганяти, а дати шанс подорослішати. Але Віктора Павловича більше немає.

— Раз ти сам зі своєї дурості вирішив викинути мене з моєї ж законної квартири, привезти сюди якусь Наташку, то зривайся й збирай манатки. Точніше, я їх уже зібрала. Іди, обіймешся зі спінінгами на сходах.

У телефоні на колінах Максима пролунав придушений хрип. Це Людмила намагалася проковтнути гігантську порцію реальності.

— Це… це незаконно, — пискнув Максим, втискаючись у спинку велюрового крісла. — Ми судитимемося. Мамо, скажи, ми знайдемо юристів.

— Іди, судися. — Ольга всміхнулася, не приховуючи презирства. — Тільки оплачувати юристів будеш зі своєї зарплати молодшого менеджера, якщо потягнеш. А поки геть із мого дому…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇