Чоловік купив списану вантажівку на останні гроші. Сюрприз у бензобаку, який назавжди змінив його життя

Віктор забив вікна на першому поверсі дошками зсередини, залишивши лише вузькі щілини для огляду. Він перевірив засуви на дверях, хоча розумів, що проти лома вони не встоять. Головною його зброєю була не міцність стін, а хитрість.

Він дістав із підпілля стару незареєстровану двостволку, яка дісталася йому разом із будинком від попереднього господаря. Набоїв було мало, всього десяток, споряджених великою сіллю й картеччю. Віктор не хотів убивати.

Це відразу перетворило б його на втікача-злочинця, на якого оголосять офіційне полювання. Але захищати своє життя він мав право. Він зарядив рушницю й сховав її під рукою біля виходу у двір.

Сутінки згущувалися, перетворюючи село на чорно-білу гравюру. Віктор не вмикав світла, щоб не ставати мішенню. Він сидів у темній кухні, пив холодний чай і думав про бідон, закопаний у лісі.

Вміст цього бідона міг перевернути життя в області, а може, і в країні. Там були схеми відкатів, номери рахунків, прізвища чиновників, які прикривали бізнес Воронова. Якщо ці папери потраплять до спецслужб або журналістам, полетять дуже великі голови.

Саме тому Гліб так нервував. Вони боялися не втрати грошей, гроші вони ще зароблять. Вони боялися інформації.

Віктор зрозумів, що став власником ядерної валізки. І це давало йому шанс. Якщо він зможе вибратися звідси й дістатися до людей, які ворогують із Вороновим, він зможе торгуватися.

Але спершу треба було пережити цю ніч. Близько десятої вечора в будинку раптом згасло світло. Холодильник замовк, зануривши кухню в абсолютну тишу.

Віктор усміхнувся в темряві: класика жанру. Вони знеструмили дім, щоб дезорієнтувати його й позбавити зв’язку, якби в нього був стаціонарний телефон. Це був сигнал.

Почалося. Віктор безшумно перемістився до вікна, що виходило на задній двір. Очі, звиклі до темряви, розрізнили рух біля паркану.

Дві тіні перемахнули через штахетник, легко й професійно. Вони не кралися. Вони йшли впевнено, знаючи, що господар один.

Віктор зрозумів, що в дім вони підуть не через парадні двері, які легко забарикадувати, а через веранду або вікно. Йому треба було діяти на випередження. Він не збирався чекати, поки його затиснуть у кутку.

Його план був зухвалим — використати фактор несподіванки й міць своєї вантажівки. Віктор тихо, намагаючись не рипіти половицями, вийшов у сіни, які з’єднували дім із гаражем-прибудовою. Не плутати із сараєм.

Він заздалегідь відчинив внутрішні двері до гаража й змастив завіси. Армійська вантажівка стояла там, задом до воріт, готова до ривка. Віктор знав, що звук мотора, який заводиться, миттю його видасть, але вибору не було.

Він заліз у кабіну, увімкнув масу, підкачав пальне ручною помпою на каністрі й повернув ключ. Стартер завив, і за секунду дизель рикнув, наповнивши тісний простір гаража гуркотом і вихлопними газами. Тіні у дворі завмерли.

Вони не чекали такої зухвалості. Віктор увімкнув фари, і потужний сніп світла вдарив у ворота гаража зсередини, пробиваючись крізь щілини. Він увімкнув задню передачу й натиснув на газ до упору.

Важка машина стрибнула назад. Удар бампера об дерев’яні ворота був страшний. Дошки розлетілися на тріски, завіси вирвало з м’ясом.

Вантажівка вилетіла у двір задом, зносячи все на своєму шляху — паркан, стос дров — і ледь не зачепивши одну з тіней, яка встигла відскочити в кущі. Віктор крутанув кермо, розвертаючи машину. У дворі панував хаос.

Світло фар вихопило постать людини в камуфляжі й балаклаві, яка підіймала пістолет. Пролунав сухий клац, і лобове скло вкрилося павутиною тріщин, але триплекс витримав. Віктор не став чекати другого пострілу.

Він спрямував двотонну машину просто на ворота садиби, зносячи їх разом зі стовпами. Вантажівка вирвалася на сільську вулицю. У дзеркалі заднього виду Віктор побачив, як загоряються фари джипів, що стояли в засідці за рогом.

Погоня почалася. Але Віктор знав те, чого не знали вони. Він не збирався їхати дорогою.

Асфальт був смертю: там важкі джипи охорони наздоженуть його за хвилину. Його шлях лежав через яр, у ліс, на стару лісовозну просіку, де вже років десять не їздило нічого, крім тракторів і диких кабанів. Там у багнюці й буреломі перевага в швидкості й потужності моторів не мала значення.

Там вирішували кліренс, зубаста гума й майстерність водія. Вантажівка, ревучи мотором на зниженій передачі, звернула з дороги просто в поле, здіймаючи фонтани снігу й мерзлої землі. Машину трусило так, що Віктор бився головою об стелю кабіни, але він лише міцніше стискав кермо.

Позаду на дорозі джипи охорони загальмували. Вони не ризикнули з ходу стрибати в невідомість. Віктор бачив світло їхніх фар, що металося полем.

Вони шукали з’їзд. Це дало йому фору в кілька хвилин. Він спрямував вантажівку до кромки лісу, що чорніла попереду.

Там починалася його територія. Територія, де він сховав свою свободу, і де збирався дати бій. Адреналін вирув у крові, витісняючи страх.

Віктор почувався живим, як ніколи. Він знову був у грі, і ставки в цій грі були вищі за життя. Ліс зустрів Віктора стіною колючих гілок, які хльоскали по лобовому склу й бортах вантажівки сухим тріскучим звуком, схожим на автоматні черги.

Усюдихід ревів, прогризаючи собі шлях крізь глибокий сніг і незамерзлу багнюку, що летіла з-під коліс чорними грудками. У кабіні стояв пекельний гуркіт. Вив двигун, розташований буквально під ліктем водія, гриміла роздавальна коробка.

Підвіска, розрахована на перевезення десанту й боєприпасів, передавала кожен удар об корінь чи пень просто в хребет Віктора. Але він не відчував болю. Він злився з машиною в єдиний організм, відчуваючи її габарити й межу можливостей шкірою.

Віктор знав цю просіку. Десять років тому, до тюрми, він полював тут із місцевим єгерем. Він пам’ятав, що дорога оманлива: перші два кілометри вона здається твердою, але потім пірнає в низину, до струмка Гнилуша.

Там навіть узимку під снігом ховається підступна жижа. Саме туди він і вів своїх переслідувачів. У дзеркалах заднього виду танцювали вогні ксенонових фар.

Джипи охорони не відставали. Їхні сучасні електронні системи стабілізації й потужні мотори дозволяли їм триматися на хвості, поки дорога була відносно рівною. Гліб, який сидів на передньому сидінні головного позашляховика, проклинав усе на світі.

Його водій, досвідчений хлопець, який пройшов гарячі точки, вчепився в кермо, намагаючись утримати важку машину в колії, пробитій вантажівкою. «Тримай дистанцію!» — кричав Гліб, коли з-під коліс вантажівки вилетів шмат мерзлої землі й ударив у решітку радіатора. «Не притискайся, він нас розчавить».

Гліб розумів, що ситуація виходить з-під контролю. Вони розраховували взяти фермера теплим, у хаті, а тепер змушені були грати за його правилами на чужій території. Стріляти по колесах вантажівки на ходу в такому лісі було безглуздо й небезпечно.

Куля могла зрикошетити від дерев, та й зупинити військовий усюдихід із системою підкачування шин не так уже й просто. Їм треба було загнати його в глухий кут або дочекатися, поки він припуститься помилки. Гліб дістав планшет із картою місцевості.

«Куди він пре?»