Чоловік надто часто заходив до сусідки, але правда виявилася зовсім не такою, як чекала дружина

— Я не намагаюся тебе зачепити, — ображено сказала Віра. — Я кажу лише те, що бачила сама. Вони зустрічаються. Якщо ти не знаєш, значить, це приховують. А далі думай сама.

— Я тебе почула, — сухо мовила Марина й вимкнула дзвінок.

Вона довго сиділа з телефоном у руці. Екран уже згас, у кімнаті стало тихо, тільки з кухні долинало ледь чутне бурчання холодильника. Марина дивилася в одну точку й відчувала, як звична впевненість, на якій тримався її шлюб, раптом дає тонку тріщину. Слова Галини Степанівни й Віри складалися в неприємну, липку картину. Розум твердив, що Андрій не здатен на зраду. Та уява вже підкидала сцени, від яких ставало то спекотно, то холодно. Марина намагалася прогнати їх, вставала, ходила кімнатою, знову сідала, але підозра, раз посіяна, вже пустила коріння.

Ворожити вона не захотіла. Що довше сиділа без діла, то сильніше уява домальовувала зайве. Їй здавалося: ще трохи — і підозра стане для неї фактом просто тому, що вона не знайшла їй спростування. Отже, треба було побачити все на власні очі. Вирішила перевірити.

Увечері Марина нібито між іншим спитала в чоловіка, коли він повернеться. Вона намагалася говорити рівно, навіть поставила чайник і відвернулася до шафки, щоб Андрій не помітив виразу її обличчя. Усередині все було натягнуте до болю, та назовні вона зображала звичайну втомлену дружину, якій просто треба знати, коли підігрівати вечерю. Андрій сказав, що затримається в майстерні: роботи багато, ще один клієнт попросив терміново глянути машину. Вона кивнула, зробила вигляд, що повірила, а сама після того, як чоловік пішов, влаштувалася так, щоб бачити ліфт. Серце гупало глухо й часто, ніби вона не за чоловіком стежила, а чекала вироку.

Коли двері ліфта розчинилися на їхньому поверсі, Марина побачила Андрія. Він швидко озирнувся й піднявся вище. За кілька секунд згори долинув звук дверей, що відчиняються, і Наталя привітно впустила його до квартири, як людину давно знайому й бажану…