Чоловік надто часто заходив до сусідки, але правда виявилася зовсім не такою, як чекала дружина

— Андрій скривився. — Я хочу дружині подарунок зробити, а не роман завести.

Попри сумніви, він усе-таки погодився на ремонт. Сума була надто хорошою, а думка про подарунок для Марини гріла значно сильніше за страх перед під’їзними розмовами.

Саме після цього й почався ланцюжок непорозумінь. Спершу Марину зупинила Галина Степанівна, а за кілька днів зателефонувала Віра, її давня подруга. Віра жила неподалік, знала багатьох із їхнього будинку й завжди вміла добувати новини раніше за інших.

— Мариш, привіт. Я сьогодні в «Лотос» заходила. Знаєш, салон у твоєї сусідки цілком пристойний. Робила шоколадне обгортання — вийшла ніби заново зібрана. Може, якось зі мною сходиш?

— Не починай про Мельник, — Марина скривилася, хоч подруга цього не бачила. — У мене від одного її прізвища настрій псується.

— А дарма. Я там заговорила з жінкою, яка добре знає господиню. Вона мені такого розповіла…

— Віро, ти ж розумієш, що чутки із салонів треба ділити хоча б навпіл.

— Я б теж так сказала, якби сама дещо не бачила. Марин, твій Андрій із Наталею явно на короткій нозі. Я бачила, як він заходив до неї в кабінет. Просидів там довго, хвилин двадцять, може, всі тридцять. А потім вона сама провела його до ґанку й сказала щось на кшталт: «Завтра чекаю тебе вдома».

Марина стиснула телефон міцніше.

— Я Андрія знаю краще за всіх. Для нього інших жінок не існує.

Слова прозвучали різко ще й тому, що між ними з Вірою колись уже була болісна історія. У шкільні роки Віра намагалася сподобатися Андрієві, коли той уже залицявся до Марини. Андрій тоді вчинив грубо, але чесно: просто при Марині сказав, що йому не потрібна інша дівчина. Відтоді тема Андрія в їхній дружбі вважалася забороненою. Марина пробачила подругу, та колишньої беззастережної легкості між ними вже не було…