Чоловік поселив безробітного брата в домі без згоди дружини, але вже наступного дня пошкодував про своє рішення

— У твого брата розлучення. Усе зрозуміло. Але чому він вселився до нас, а не до матері? — карбуючи кожне слово, промовила Наталя. — У Лідії Степанівни порожня трикімнатна квартира. Живе сама. Вільного часу вагон. Чому твій улюблений родич не поїде харчуватися до неї?

Максим скривився, розтягнувши губи в поблажливій посмішці, і зневажливо махнув рукою.

— Ну ти й порівняла. Твою зарплату з маминою пенсією. Брат же безробітний. Думай головою. Мати його не потягне. А в нас бюджет нормальний. Ти ж отримуєш, як начальник дільниці.

Фраза зависла в повітрі.

Роман позаду вдоволено хмикнув, радіючи такій потужній підтримці. Максим стояв, схрестивши руки на грудях, абсолютно впевнений у своїй правоті. У його картині світу все було гранично логічно.

Дружина заробляє, отже, вона й зобов’язана тягнути його з братом. Наталя не стала кричати. Вона не тупала ногами, не заламувала рук, не кидала в обличчя чоловікові театральних звинувачень.

Вона просто дивилася на Максима три довгі секунди. У її голові, наче в потужному комп’ютері, з брязкотом стали на місце останні відсутні файли. Людина навпроти не була партнером.

Він був нахабним, дурним інфантилом, який вирішив із комфортом їхати в неї на шиї. Вона нічого не відповіла. Мовчки відвернулася, поправила ремінець сумки на плечі, відчинила вхідні двері й вийшла на сходовий майданчик.

Клацнув замок. Максим, залишившись у коридорі, переможно підморгнув братові.

— Бачив? Мовчить — значить, крити нічим. Зрозуміла своє місце. Увечері прийде, ще й нормальну вечерю приготує. Зуб даю. Ходімо, Ромцю, яєчню посмажу.

Він вирушив на свій об’єкт, де треба було монтувати двері, насвистуючи бадьорий мотивчик. Життя здавалося прекрасним і напрочуд легко влаштованим…