Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

— Галина Федорівна зморщила ніс точнісінько так само, як це робив Гена. Генетика — наука безжальна.

— Плов.

— Знову? Геночка не любить, коли одне й те саме. Йому потрібне різноманіття. Я йому щодня нову страву готувала. Щодня, Марино.

— Можу уявити, Галино Федорівно. У вас же не було іншої роботи.

Свекруха сіпнула підборіддям.

— Моя робота — сім’я. Цього ти не розумієш. Замість того щоб бігати по своїх звіринцях…

— Ветеринарна клініка.

— …по своїх клініках, ти б краще за чоловіком дивилася. Чоловік має приходити в чистий дім, до гарячого столу. А тут…

Вона провела пальцем по підвіконню. Палець був бездоганно чистий, але це не завадило їй подивитися на нього так, ніби вона виявила біологічну загрозу.

— Пил, Марино. Пил і занедбаність.

— Я витирала вчора.

— Значить, погано витирала. Геночка до такого не звик.

Геночка звик до того, що шкарпетки можна кидати поруч із кошиком для білизни — не в нього, а поруч. Що тарілку після їжі можна залишити на столі, бо «я ж не хатня робітниця». І що слово «дякую» — це надмірність, яку він беріг для клієнтів.

— Галино Федорівно, якщо хочете — можу скласти список, що саме Геночка робить по дому. Щоправда, він уміститься на серветці. Дрібним почерком.

Свекруха підібгала губи, але промовчала. Вочевидь, список і справді був би коротким. Вона кивнула з вдоволенням полковника, який прийняв капітуляцію, і перемістилася до кімнати.

О сьомій повернувся Гена — кинув куртку на вішалку, зазирнув на кухню.

— О, мам! Ти чого тут?