Чоловік постійно дорікав мені своєю квартирою й погрожував вигнати. Сюрприз, який чекав на нього й свекруху після мого переїзду

— Хижак, сонечко. Але не найнебезпечніший. Найнебезпечніші — травоїдні, які вважають себе хижаками.

Сперечатися з Геною не хотілося — не тому, що не було чого сказати, а тому, що за п’ять років спільного життя я вивчила цей вид досконало. На роботі я щодня маю справу з тваринами, і паралелі напрошуються самі собою. Територіальна агресія — коли самець гарчить на все, що рухається в радіусі трьох метрів, просто щоб підтвердити статус. У собак лікується курсом у кінолога. У менеджерів із продажу побутової техніки — поки не знаю. Спостерігаю.

У клініку «Вірний друг» на Центральній вулиці я влаштувалася майже одразу після переїзду — потрібні були свої гроші, а не щоденний звіт перед Геною за кожну витрачену копійку. Прийшла з ветеринарною освітою: спочатку асистувала старшим лікарям, потім пройшла додаткове навчання й почала вести прийоми самостійно. Близько п’ятдесяти тисяч на місяць разом із відсотками від складних випадків. Не космос, але на себе й Тьому вистачало. Гена, щоправда, вважав мій заробіток чимось середнім між хобі й благодійністю.

— П’ятдесят тисяч за те, щоб котиків гладити, — казав він за сімейною вечерею, якщо сімейною можна було назвати трапезу, де один їсть, а друга подає. — Я вдвічі більше приношу. І це ще без бонусів.

— Ти продаєш пральні машини, Гено. Я лікую живих істот.

— Ну і що? Пральна машина коштує сорок тисяч. А за твою кішку люди три тисячі шкодують.

— Зате кішка жива. А я на операціях стою не для краси.

Арифметика була його сильною стороною. Особливо коли треба було підрахувати, хто кому скільки винен. Свої доходи він називав «зарплатою», мої — «прибавкою». Свої витрати — «вкладеннями в сім’ю», мої — «тратами на дурниці». Лічильник був завжди увімкнений, але працював в один бік — як турнікет у метро.

За два дні після розмови про плов нагрянула Галина Федорівна. Вона мала свій ключ і користувалася ним із регулярністю метронома — три-чотири рази на тиждень, без дзвінка й попередження. Увійшла, зняла нові замшеві чоботи — дбайливо, любовно, поставила біля стіни носами до дверей, наче ті могли втекти, — і попрямувала на кухню.

На ній було пальто кольору кави з молоком і зачіска, свіжість якої виказувала ранковий візит до перукарні. За скромної пенсії свекруха примудрялася виглядати так, ніби щойно повернулася з благодійного балу. Звідки гроші на укладки й замшеві чоботи — питання, яке я давно перестала ставити. Очевидно, від сина. Тобто частково — від мене.

— Що це за запах?