Різне

Чоловік повернувся додому під ранок після ночі в коханки, але в спальні на нього чекало несподіване відкриття

Валентину Іванівну ховали за три дні. Перший сніг випав мокрий і важкий, лип до парасольок, танув на комірах, перетворював доріжки цвинтаря на сіру кашу. Людей було небагато: сусідки, кілька колишніх колег із заводу, далекий родич з іншого міста, якого Роман ледь упізнав, і Оксана.

Вона прийшла в чорному пальті й стала трохи осторонь. Роман побачив її й на мить перестав чути голос священника. Він не думав, що вона прийде. Оксана зустрілася з ним поглядом і ледь помітно кивнула. Це не було привітанням. Це означало лише одне: вона тут, бо так треба Марті.

Марта стояла між батьками — буквально посередині, як жива межа, яку ніхто не наважувався перейти. Коли труну опустили в землю, Роман кинув першу жменю мокрої землі й раптом зрозумів, що більше ніколи не почує материного голосу. Ніхто вже не скаже йому жорстко, неприємно, але чесно: «Ти знову брешеш собі». Пробачити його вона теж уже не зможе. І не зможе не пробачити. Все скінчилося.

Після цвинтаря поїхали на поминки в невеликий ресторан. Оксана сиділа з краю столу, майже не їла, відповідала односкладово. Сусідки перезиралися, шепотілися, швидко відводили очі. У таких колах новини не ходять — вони розповзаються, просочуються через під’їзди, телефони, випадкові зустрічі біля магазину.

Коли гості почали розходитися, Роман підійшов до Оксани.

— Дякую, що прийшла.

— Вона була бабусею Марти.

— Нам треба поговорити.

— Не сьогодні.

— Тоді коли?

Оксана подивилася на нього втомлено, без злості. Ця порожнеча в її погляді виявилася страшнішою за крик.

— Я сама подзвоню. Може, за тиждень. Може, пізніше.

— Ти в матері?

— Так.

— Твої речі в домі. Я нічого не чіпав.

— Заберу, коли зможу.

Вона вдягла пальто й пішла до виходу. Марта наздогнала її біля дверей.

— Мам, я з тобою.

Оксана похитала головою.

— Побудь із батьком сьогодні. Йому зараз важче.

— Але тобі теж погано.

— Зі мною бабуся. А він один.

Марта обійняла її міцно, майже відчайдушно.

— Я люблю вас обох.

— Я знаю, дівчинко.

Оксана пішла. Марта повернулася до батька. Він крутив у пальцях порожню чарку.

— Вона мене ненавидить, — сказав Роман.

— Ні. Вона просто втомилася.

— Для мене це одне й те саме.

— Не одне. Ненависть — це коли ще є сили відчувати. А в мами цих сил до тебе більше немає.

Слова прозвучали жорстоко. Але Роман не заперечив.

За тиждень Оксана повернулася до школи. Діти шуміли на перервах, зошити чекали перевірки, на дошці крейда лишала звичний білий пил. Колеги дивилися співчутливо, але питань не ставили. Лише завуч Лариса Михайлівна затримала її в коридорі.

— Оксано, я чула. Потрібна допомога — кажи.

— Дякую. Я впораюся.

— Впораєшся. Ти міцніша, ніж думаєш.

Оксана не почувалася міцною. Вона працювала, пояснювала теми, перевіряла помилки, ставила оцінки й увечері поверталася до матері. Ганна не лізла в душу. Просто ставила чай, вмикала телевізор, залишалася поруч. Іноді саме це й є порятунок.

На восьмий день подзвонив Роман.

— Нам треба обговорити розлучення.

Оксана чекала цього слова, але все одно завмерла. Розлучення. Юридична крапка під двадцятьма трьома роками.

— Добре. Коли?

— Я поговорю з юристом. Дім, рахунки, машини — треба оформити правильно.

— Дім твій. Машини твої. Рахунки теж. Мені нічого не треба.

На тому кінці повисла пауза.

— Ти зараз серйозно?

— Так. Я не хочу поділу, судів, взаємних претензій. Мені потрібен спокій, Романе. Не компенсація.

— Це несправедливо. Ти стільки років…

— Не треба купувати моє минуле. Воно все одно не повернеться.

Він мовчав довго.