Чоловік повернувся додому під ранок після ночі в коханки, але в спальні на нього чекало несподіване відкриття

Після відходу Марти в квартирі стало незвично тихо. Ганна поставила на стіл маленьку чарку домашньої настоянки.

— Випий.

— Мамо, я майже не п’ю.

— Сьогодні можна. Не для веселощів — щоб руки перестали тремтіти.

Оксана послухалася. Настоянка була терпка, з гірчинкою. Тепло повільно розлилося по тілу, але думки не стали легшими. Ганна сіла навпроти й уперше за вечір спитала:

— Розкажи мені все. Не те, що зручно говорити. Все, як було.

І Оксану прорвало. Вона говорила про першу записку в піджаку, про те, як стояла з немовлям на руках і переконувала себе, що сім’я важливіша за гордість. Про пізні повернення Романа, про повідомлення, мигцем побачені в його телефоні, про чужий запах на комірах, про відрядження, які закінчувалися надто веселими дзвінками. Про Вероніку, молоду, зухвалу, впевнену, що має право вимагати чужого чоловіка.

— Вона, здається, не вагітна, — сказала Оксана під кінець. — Роман написав Марті, що це була хитрість. Але хіба справа в дитині? Я пішла не від неї. Я пішла від двадцяти трьох років, у яких була меблями, тінню, зручною жінкою біля плити й поруч із гостями.

Ганна слухала мовчки, лише інколи хитала головою. У її мовчанні не було осуду, і саме тому Оксані хотілося говорити ще й ще, поки не скінчиться повітря.

— Що робитимеш? — спитала мати, коли донька замовкла.

— Працювати. Шукати житло. Розлучатися. Вчитися жити так, ніби мені не треба щохвилини озиратися.

— Почнемо з того, що ти поспиш.

Кімната покійного Михайла зустріла Оксану запахом старих книжок, нафталіну й минулого. На полиці стояли томи, які батько любив перегортати вечорами. На стіні висіла його фотографія в молодості: широкоплечий, красивий, із самовпевненим поглядом. Той самий чоловік, якого Ганна колись обрала на все життя. Оксана лягла на диван, укрилася клітчастим пледом і майже одразу провалилася в важкий сон без сновидінь.

Марта дісталася батькового дому о десятій вечора. У вікнах було темно, лише кабінет світився на другому поверсі. Роман сидів за столом, перед ним стояла пляшка коньяку, наполовину порожня. Він підняв голову, коли донька увійшла, і Марта побачила людину, якої раніше не знала: постарілу за один день, розгублену, з червоними очима.

— Мартко, — сказав він хрипко. — Ти приїхала.

— Звісно. Ти ж мій тато.

Вона обійняла його. Він пах алкоголем, лікарняним коридором і мокрим одягом.

— Мама померла, — повторив він, ніби сам ще не повірив.

— Я знаю.

— Як Оксана?

Марта сіла навпроти, налила води в склянку.

— Важко. Вона у бабусі Ганни. Вони помирилися.

— Хоч хтось уміє миритися, — пробурмотів Роман.

— Тату, зараз треба зайнятися похороном. Ти дзвонив у службу?

Він подивився на неї порожньо.

— Не зміг. Не тямлю.

Марта дістала телефон, почала шукати номери. У двадцять років їй довелося стати дорослою за один вечір. Вона питала батька про документи, про місце на цвинтарі, про старі домовленості. Роман відповідав повільно, ніби витягував слова з глибокої води.

— Мама говорила мені нещодавно, — сказав він раптом. — «Зупинись, Ромо. Ти губиш сім’ю». А я відмахнувся. Думав, вона просто бурчить. А вона бачила все ясніше за мене.

— Тату…

— Я винен перед усіма. Перед нею. Перед твоєю мамою. Перед тобою. Усе життя думав тільки про себе, а тепер сиджу один, і навіть води мені нікому подати.

Марта подала йому склянку.

— Я тут.

— Ти теж підеш. Усі йдуть, коли розуміють, який я.

Вона не стала сперечатися. Іноді жалість не скасовує правди. Вона просто сіла поруч і взяла його за руку. Велика батькова долоня тремтіла — та сама долоня, яка колись підкидала її в повітря й здавалася найнадійнішою у світі.

— Давай просто посидимо, — сказала Марта. — До ранку. Не треба зараз нічого вирішувати.

Вони сиділи мовчки, а старий годинник у вітальні відбивав годину за годиною. Десь далеко Оксана спала в кімнаті свого батька, Ганна мила посуд на кухні, дощ стукав по дахах. А у великому порожньому домі батько й донька трималися одне за одного, бо інших слів на цю ніч у них не лишилося…