Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

Марина заплющила очі. На кухні знову спалахнув у пам’яті той момент: Данило наливає їй шампанське першим. Вона переставляє келихи. Його усмішка. Її тремтячі руки.

Віру затримали на третій день.

З’ясувалося, що вона справді працювала на фармацевтичному виробництві й мала доступ до речовин, серед яких могли бути небезпечні компоненти. У неї вдома знайшли сліди схожої отрути й тонкі шприци з довгими голками. Спочатку вона все заперечувала. Потім, коли експертиза й листування склалися в одну картину, зірвалася й зізналася.

Вона запросила Данила на розмову, дочекалася моменту, коли пляшка опинилася без нагляду, акуратно проколола фольгу й корок, ввела розчин, а слід замаскувала прозорим лаком. Розраховувала, що перший келих дістанеться Марині. Або, в крайньому разі, що загинуть обоє. У її зізнанні не було каяття — тільки образа, скривлена до ненависті.

Марина сиділа сама в квартирі й дивилася на кухонний стіл.

Тут усе сталося.

Ось тут стояли келихи. Тут Данило усміхався. Тут вона, майже не дихаючи, поміняла їх місцями. Якби не та зустріч на вулиці, перший ковток зробила б вона. І ніхто не знав, чи витримав би її організм таку дозу.

Данило провів у лікарні десять днів. Коли його виписали, він повернувся додому схудлий, змарнілий, з маленьким букетом у руці й таким винуватим поглядом, що Марина довго не могла вимовити ні слова.

— Я зрозумію, якщо ти підеш, — сказав він на порозі. — Я підвів тебе. Не був чесним. Не захистив. Думав, що мовчанням рятую нас, а насправді підставив тебе під удар.

Марина дивилася на нього довго. Усередині вже не було колишньої легкості. Той тиждень, який вона вважала початком безхмарного життя, назавжди залишився розсіченим навпіл.

— Я не знаю, чи зможу одразу знову повністю довіряти тобі, — нарешті сказала вона. — Але я знаю, що отруту наливала не твоя рука. І я бачила тебе в лікарні. Бачила, як ти боявся. Давай спробуємо заново. Тільки тепер — без секретів.

Він кивнув…