Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

Данило любив її. Це було видно в дрібницях. У тому, як він уранці вкривав її плече ковдрою, якщо вона розкривалася уві сні. Як запам’ятовував, скільки цукру вона кладе в каву. Як міг посеред звичайної розмови раптом торкнутися її руки, ніби перевіряючи, чи вона поруч.

Вони познайомилися півтора року тому на вечорі в спільних знайомих. Данило тоді незграбно зачепив келих, і кілька крапель вина потрапили їй на сукню. Він так розгубився, так щиро перепрошував, що Марина не змогла розсердитися. Потім він увесь вечір смішив її історіями зі студентського життя, а на прощання попросив номер телефону з такою обережністю, ніби просив про щось неймовірно важливе.

Далі все відбувалося легко. Зустрічі, прогулянки, перші спільні вихідні, знайомство з батьками. Весілля було невелике, тепле, без зайвої пишноти. Рідні плакали, друзі жартували, Данило дивився на неї так, ніби не вірив своєму щастю.

Жодної тіні. Жодного лихого передчуття.

І все ж Марина сіла на стілець біля вікна й подивилася на темніюче небо. Згадалися очі тієї жінки. То був не погляд шахрайки. Не жадібний, не оцінювальний. Радше погляд людини, яка побачила пожежу й намагається розбудити сплячих.

«А якщо…»

Вона відразу обірвала думку.

Отруїти? Навіщо? У них не було ні великої спадщини, ні дорогої власності. Квартира орендована, гроші — звичайні заощадження на життя. Данило не міг бути таким. Він м’який. Добрий. Нормальний.

Та сумнів уже встиг проникнути всередину. Він був крихітним, майже непомітним, як скалка, якої спершу не відчуваєш, а потім не можеш забути.

Марина раптом згадала, як мати Данила дивно затримала на ній погляд під час першого танцю. Або як сам Данило кілька разів уникав розмови про свою колишню дівчину, з якою розійшовся незадовго до їхнього знайомства. Тоді це здавалося дрібницями. Тепер же пам’ять навіщось витягала ці дрібниці одну за одною.

У замку клацнув ключ.

— Марин, я вдома! — пролунав із передпокою його голос.

Серце в неї вдарило так сильно, що стало боляче. Вона вийшла назустріч.

Данило стояв у дверях — високий, у темному пальті, з пакетом у руці. На обличчі в нього була широка, трохи хлоп’яча усмішка. Усередині пакета щось м’яко дзенькнуло.

— Сюрприз, — сказав він, піднімаючи пакет. — Вирішив, що перший тиждень шлюбу треба відзначити як слід. Шампанське. Твоє улюблене, сухе. І сир до нього взяв.

Марина відчула, як холод проходить по спині.

Усе збіглося…