Чоловік повернувся додому з пляшкою, а я згадала слова жінки, яку зустріла вранці на вулиці

Він підійшов, поцілував її легко, звично, ніжно. Від нього пахло прохолодним повітрям і знайомими парфумами.

— Як мило, — сказала вона й змусила себе усміхнутися. — Дякую, Даню.

Вона взяла пакет. Усередині справді лежала гарна пляшка й упаковка сиру.

Данило зняв пальто, повісив його на гачок і обійняв її зі спини, уткнувшись обличчям у її волосся.

— Ти ніби напружена. Щось сталося?

— Ні, все нормально, — надто швидко відповіла Марина. — Голова трохи розболілася. Прогулялася, вже легше.

Він повернув її до себе й уважно подивився.

— Точно? Ти ж знаєш, тепер у нас не повинно бути секретів.

Від цих слів усередині в неї все стиснулося.

Жодних секретів.

А попередження старої? А цей страх, який вона вже приховувала від нього?

На кухні Данило відкрив пляшку. Корок вилетів із гучним хлопком, золотава піна піднялася в тонких келихах. Марина дістала їх сама — два однакові фужери на довгих ніжках. Данило першим наповнив той, що стояв ближче до неї.

— За нас, — сказав він, піднімаючи свій келих. — За перший тиждень. І за всі наступні. Я люблю тебе, Марин.

Його очі світилися так відкрито, що їй стало майже соромно за свої думки. Вона теж підняла келих, але всередині ніби хтось крикнув: «Не пий».

Шампанське переливалося під кухонною лампою, пускаючи золоті відблиски по склу. Бульбашки швидко підіймалися вгору, лопалися біля краю, і від цього звичайного, святкового видовища в Марини пересохло в роті.

— Ну? — м’яко усміхнувся Данило. — За нас.

Вона торкнулася келихом губ, але не зробила справжнього ковтка. Лише вдихнула запах — яблучний, свіжий, із легкою кислинкою. Данило ж випив майже половину свого келиха з видимим задоволенням.

— Чудове, — сказав він, ставлячи фужер на стіл. — Я спеціально вибирав.

Марина опустила свій келих поруч із його. Серце билося так голосно, що їй здавалося, Данило неодмінно помітить.

«Поміняй, поки він не бачить».

Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Він повернувся до холодильника й дістав упаковку з нарізкою. Спиною до неї.

Марина майже не дихала. Одним рухом вона переставила келихи: майже повний — до нього, його недопитий — до себе. Руки тремтіли, але рух вийшов несподівано точним. Колись, у студентські роки, вона підробляла офіціанткою, і ця давня спритність раптом повернулася сама.

Щоб це не було помітно, вона швидко долила шампанське в келих, який тепер стояв перед нею, а потім піднесла пляшку до іншого, ніби теж його наповнює.

Данило обернувся з тарілкою…