Чоловік повернувся з валізами, певний, що на нього чекають, але на кухні побачив несподіване

— Ти все перекручуєш.

— Ні. Я нарешті бачу все прямо.

Вона вказала на валізи.

— Забирай речі й іди. Якщо відмовишся, я покличу родичів, щоб допомогли тобі винести їх разом із тобою.

Артем іще намагався триматися гордо, але ця гордість швидко здулася. Він зрозумів, що Анна не кричить, не торгується, не просить і не страждає напоказ. Вона просто поставила крапку.

Він мовчки взяв валізи. На порозі озирнувся, ніби чекав останньої можливості, останнього слова, останнього запрошення залишитися. Але Анна нічого не сказала.

Двері зачинилися за ним тихо.

Зовсім скоро Артем мав стати вільним чоловіком. Саме цього так хотіла його нова кохана. Тільки тепер свобода дісталася йому без чужої квартири, без зручної дружини й без упевненості, що його десь чекають із розпростертими обіймами.

А Анна вперше за довгий час залишилася вдома сама й відчула не порожнечу, а тишу. Справжню, спокійну, свою.