Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

Вони вийшли за залізні ворота інтернату, залишивши позаду запах капусти, облуплені стіни й сина, який так і не знайшов у собі сміливості підвести голову.

У вівторок уранці тишу квартири розірвав стукіт у двері. Це був не несміливий стукіт сусідки і не квапливий дзвінок листоноші. Це був різкий, сухий, казенний стукіт, від якого по спині одразу пробіг холодок. Наталя витерла вологі руки об кухонний рушник і пішла в передпокій. Вона подивилася у вічко. На сходовому майданчику стояв незнайомий чоловік у строгому, трохи протертому на ліктях пальті й із портфелем під пахвою. Вона повернула замок і прочинила двері.

— Наталіє Андріївно Варенова? — голос чоловіка був до пари його стукові: скрипучий, позбавлений будь-яких емоцій. Чоловік був худий, як зимова береза. Його обличчя здавалося витесаним із сірого каменю, а в пальці, що стискали ручку портфеля, в’їлися темні плями від штемпельної фарби. Він представився районним нотаріусом Соколовим і, не чекаючи запрошення зайти, простягнув Наталі товстий коричневий конверт. Конверт був важкий, запечатаний сургучем і перев’язаний суворою ниткою. — Розпишіться в отриманні!

Соколов простягнув їй квитанцію й ручку. Наталя мовчки поставила підпис. Нотаріус кивнув, розвернувся й почав спускатися сходами, карбуючи кожен крок.

Повернувшись на кухню, Наталя сіла за стіл. Пальці ледь тремтіли, коли вона надривала щільний крафтовий папір. Усередині виявилася стоска документів, надрукованих на білосніжних аркушах. Першим лежав позов. Заява на встановлення опіки над Степаном Вареновим. Заявник — Галина Варенова, законна дружина. Наталя перегорнула сторінку. Далі йшли обвинувачення. Офіційні, жорсткі формулювання били навідліг: залишення літньої людини в небезпеці, викрадення недієздатної особи, утримання проти волі. Там само була додана вимога про проведення примусової психіатричної експертизи Степана протягом сорока восьми годин.

Але найстрашнішими були показання свідків. Дві нотаріально завірені заяви. Перша — від лікаря районної клініки, який стверджував, що Степан потребує термінової ізоляції. Лікаря, який не бачив Степана двадцять років. Друга заява була від сусіда з другого поверху. Того самого сусіда, який уже пів року не міг віддати Галині борг за куплений з рук холодильник. У своєму папері сусід присягався, що чув, як Наталя кричала на старого й погрожувала йому.

Наталя подивилася на дати, що стояли внизу кожного документа. Її обдало крижаним потом. Усі папери були датовані тим самим днем, коли Павло відвіз батька назад до інтернату. Галина не гаяла часу на емоції. Поки Наталя стояла посеред двору, поки Люда приносила борщ, поки сусіди перешіптувалися, Галина діяла. Вона готувала цей удар із першої ж секунди. Вона задіяла всі свої зв’язки, усі свої борги, кожного прикормленого чиновника в районі, щоб розчавити невістку законом.

Пролунав тихий шерех. Наталя підвела очі. Степан стояв біля кухонного столу. На ньому була чиста сорочка, його сиве волосся було акуратно зачесане. Він не дивився на страшні папери, розкладені перед Наталею. Він дивився на неї. Його сухі, вкриті пігментними плямами руки взяли ніж. Він відрізав товсту скибку чорного хліба, зачерпнув із маслянки трохи вершкового масла й почав дбайливо, дуже старанно намазувати його на хліб. Потім підсунув цей шматок до Наталі.

— Поїж, Наталю, — тихо сказав він. — Ти зовсім бліда…