Чоловік вирішив поселити всю свою рідню в моєму домі, не підозрюючи, що я вже знаю, кому дзвонити

Двері кухні розчахнулися. Галина Іванівна зайшла без стуку, і з її обличчя було ясно: вона слухала давно.

— Ось воно як, — процідила вона. — Значить, матір чоловіка ти виганяєш? Сім’ю його — на вулицю? Та хто ти така, щоб вирішувати? Тут господар мій син.

Леся подивилася на Павла. Він мовчав, опустивши очі. У цю мить у ній щось уперше здригнулося не від страху, а від розуміння. Він не збирався ставати поруч із нею. Він уже стояв по інший бік.

— Тут господиня я, — сказала вона повільно. — І ви перебуваєте в моєму домі без моєї згоди.

Галина Іванівна ступила ближче. На її обличчі проступила лють.

— Ти надто багато про себе думаєш. У сім’ї молодша жінка старшим не перечить. Тепер будеш учитися.

Вона підняла руку так різко, що Леся інстинктивно відступила. У цю мить у кишені завібрував телефон. На екрані висвітилося ім’я Христини. Дзвінок, звичайний дружній дзвінок, раптом став як канат, кинутий людині, яка вже почала тонути.

Леся прийняла виклик, не відводячи очей від свекрухи.

— Христе, привіт. Так, я повернулася. Ні, не все добре. Я вдома, і в мене тут… гості. Дуже багато гостей. Не мої. Потім поясню. Зараз говорити не можу.

Вона відключилася. Коротка розмова подіяла сильніше, ніж крик: Галина Іванівна опустила руку, Павло ступив між ними.

З облич обох Леся зрозуміла: вони не знали, хто така Христина і що вона може зробити. Поліція? Охорона містечка? Юристка? Ця невизначеність дала їй кілька секунд повітря, а за ці секунди Леся встигла вхопитися за головне: вона не зобов’язана лишатися тут сама проти всіх. Чужий натовп перестав здаватися непереможним, щойно у світі знову з’явився хтось на її боці.

— Мамо, досить. Леся просто втомилася. Вона не так зрозуміла.

— Не так? — свекруха повернулася до нього. — Вона нас усіх вигнати хоче, а ти мимриш. Де твоя чоловіча твердість? Чи вона тебе зовсім під себе підім’яла?

Леся слухала й більше не намагалася пояснювати. Павло метався поглядом між матір’ю та дружиною, і в цьому метанні було все: слабкість, боягузтво, бажання, щоб якось само владналося. Він розраховував, що вона поступиться. Що заплющить очі, проковтне, звикне.

— Ми нікуди не поїдемо, — заявила Галина Іванівна, знову дивлячись на Лесю. — Це дім мого сина, значить, і наш. Ти тут тепер не господиня. Запам’ятай.

Павло, ніби бажаючи згладити сказане, взяв Лесю за плечі.

— Лесенько, ну зрозумій. Це тимчасово. Просто важкий період. Сюрприз невдало вийшов, так, але тепер моя сім’я житиме з нами. Нічого страшного ж не сталося.

Слова прозвучали моторошно буденно. Леся повільно вивільнилася з його рук. Страх зник. Замість нього всередині збирався крижаний, твердий стрижень.

— Добре, — сказала вона дуже тихо. — Я вас почула.

Павло й його мати перезирнулися. Вони чекали істерики, сліз, погроз. А отримали спокій, від якого обом стало незатишно.

— Отак би одразу, — буркнула Галина Іванівна, але в її очах майнула настороженість. — Іди розбирай речі. Потім подумаєш, що готувати на вечерю. Нас багато.

Вони вийшли з кухні. Леся лишилася сама посеред жиру, запаху, подряпин і чужого посуду. Вона не пішла розбирати валізу. Натомість дістала телефон і написала Христині: «Потрібна допомога. Терміново. Можливо, доведеться перевірити кількох людей по базах. Дані пізніше». Відповідь прийшла майже одразу: «Кажи, що сталося». Леся набрала: «Потім. Зараз треба втриматися»…