Чоловік забрав усі заощадження, залишивши мені іпотеку й фразу «ти сильна». Сюрприз, який чекав на нього після підписання паперів про розлучення

Колесо зрадливо заскрипіло, смикнуло вбік, але я втримала рівновагу. М’язи на руках звично напружилися. У сорок два роки я знала про опір матеріалів більше, ніж про маски для обличчя. Мій манікюр давно змінився короткими, «під корінь», нігтями — так зручніше було розкривати банки з фарбою чи перевіряти рівність шпаклівки.

На парковці було душно. Метал машин розжарився так, що до нього страшно було торкнутися. Мій затишний кросовер уже другий тиждень стояв у сервісі — полетіла коробка передач, — тож я моталася на робочому фургоні Гоші. Білий «Форд Транзит», побитий життям і гравієм, просякнутий тютюном, перегаром робітників і вічним пилом.

Я відчинила задні двері, з натугою закинула відра із затиранням усередину. Спина озвалася глухим болем.

«Нічого, Аноро, — підбадьорила я себе. — Сьогодні ввечері ти знімеш ці кляті джинси. Одягнеш ту саму шовкову сукню кольору шампанського. Гоша запросив у „Монарх“ — найдорожчий ресторан у місті. Все буде як у кіно».

Я залізла в кабіну. На пасажирському сидінні валялося якесь шмаття, порожні стаканчики з-під кави й розсип саморізів. Гоша ненавидів лад у машині так само сильно, як я його любила. «Творчий безлад, Норо! Не душ у мені художника!» — сміявся він, коли я намагалася розгребти завали в бардачку.

До речі, про бардачок. Мені треба було знайти накладну на минулу закупівлю — Плетньов вимагав звіт за кожен цвях. Я натиснула на тугу кнопку, і кришка бардачка з гуркотом відкинулася, висипавши мені на коліна ворох квитанцій, страховку і старий чохол від шліфмашинки.

Серед цього паперового мотлоху щось блиснуло. Не метал, а щільний, дорогий папір. Темно-синій конверт із золотим тисненням: «Золотий Вік. Ювелірний дім».

Серце зрадливо тенькнуло. Я знала цей бренд. Там не купують срібні каблучки на решту. Там купують речі, які передають у спадок.

Я обережно відкрила конверт. Усередині лежав чек.

Триста вісімдесят тисяч. Оплата карткою вчора о 18:45. Я похолола. Саме ця сума лежала на нашому накопичувальному рахунку — тому самому, куди ми пів року відкладали кожну гривню на річний транш за кредитом на дачу. Платіж через три дні. Якщо ми його не внесемо, банк виставить штрафні санкції, від яких у мене заворушиться волосся навіть там, де його немає.

Я тремтячими пальцями відкрила застосунок банку на телефоні. Так і є. Доступний залишок: нуль. Він переказав їх на свою картку ще вранці, поки я була в душі, і видалив сповіщення з мого екрана.

— Ох, Гошо… — прошепотіла я, відчуваючи, як очі наповнюються вологою. — Ну який же ти дурень…