Чоловік забрав усі заощадження, залишивши мені іпотеку й фразу «ти сильна». Сюрприз, який чекав на нього після підписання паперів про розлучення

«Полякова (замовниця, кухня)».

Я зітхнула, натягнула на обличчя чергову маску спокою й прийняла виклик.

— Так, Ларисо Павлівно… Ні, італійська плитка не «надто зухвала». Вона акцентна… Так, я пам’ятаю, що ваш чоловік хотів бежевеньке. Але ж ми з вами домовилися про стиль… Звісно, я все проконтролюю. Гоша особисто перевірить розкладку.

Поклавши слухавку, я відчула, як у скронях починає стукати. Гоша перевірить. Ага, звісно. Гоша перевірить, якщо я йому тричі нагадаю, надішлю схему в месенджер і, бажано, ще й позначу хрестиками на стіні, де верх, а де низ.

Мій чоловік був творцем. Людиною-ідеєю. Людиною-руками, які справді могли створити диво зі шматка гіпсокартону, але геть не бажали знати, звідки в цьому домі береться електрика, скільки коштує мішок фінішної шпаклівки і чому податкова надіслала чергове повідомлення на наш бізнес.

Двадцять років. Сьогодні було рівно двадцять років від того дня, як ми, двоє переляканих студентів, розписалися в облупленому РАЦСі на околиці й їли пиріжки в парку, запиваючи їх дешевим шампанським із пластикових стаканчиків.

Тоді нам здавалося, що весь світ — це один великий об’єкт під самооздоблення. Ми вірили, що збудуємо свій замок.

І ми будували. Повільно, здираючи шкіру на пальцях, влазячи в кредити, закладаючи й перезакладаючи стареньку «однушку», що дісталася мені від бабусі. Тепер у нас був фургон, бригада робітників (які, щоправда, слухалися тільки мене) і та сама дача — наше «Родове гніздо», що пожерло всі заощадження й нерви.

Семенович нарешті викотив на візку потрібні відра.

— Твоя взяла, Светлакова. Останні забрала, дефіцит.

— Запиши на рахунок фірми, — я махнула рукою й вчепилася в ручку важкого візка…