Чоловік залишив дружині дитину перед відрядженням, але перші ж слова хлопчика змусили її поглянути на ситуацію інакше

Наступної п’ятниці подзвонив Максим, сам. «Оксано, я скасував». «Добре».

«Я хочу поговорити, нормально поговорити, коли повернуся». «Добре». «Оксано, ти… Ти впевнена?» Оксана не відповіла відразу.

Оксана дивилася на нефрит на підвіконні. «Так», — сказала вона. «Я впевнена».

Максим помовчав. «Я повернуся за три дні. Рейс о дев’ятій ранку».

«Добре. Попередь за годину до приїзду, я приготую обід».

«Оксана…» Голос у нього став іншим. Не діловим, не розгубленим, а просто тихим.

«Дякую». «Нема за що», — сказала вона. «Бувай».

Вона прибрала телефон, вийшла до вітальні. Богдан лежав на дивані з книжкою. Лідія Петрівна дрімала в кріслі під пледом.

Лікарі веліли багато відпочивати, і вона, хоч і пручалася, все ж слухалася. Тихо, тепло. За вікном ішов сніг.

Оксана підійшла до дивана. «Що читаєш?» Богдан показав обкладинку. «Книжка про комети».

Вона бачила її в магазині місяць тому й пройшла повз. «Там написано, що комети — це залишки від утворення Сонячної системи», — сказав він. «Найстаріші об’єкти, які існують. Мільярди років. І вони досі летять». «Уперті», — сказала Оксана.

«Так». Він усміхнувся. По-справжньому. Обома очима.

«Бабуся каже, що впертість — це погано». «А я думаю, що залежить від напрямку». Оксана подивилася на нього.

Потім сказала, несподівано для самої себе: «За три дні приїде тато». Богдан опустив книжку.

Подивився на неї. «Він знає, що бабуся тут?» «Знає». «І про…» Він не договорив, але вона зрозуміла.

«І про це теж знає», — сказала Оксана. «Усе буде нормально, Богдане». Він дивився на неї кілька секунд.

Потім кивнув. Повільно. Серйозно.

І знову відкрив книжку. Оксана пішла на кухню. Треба було думати, що готувати на понеділок.

І вона думала про це. Конкретно, практично, як звикла думати про все. Що купити, як зробити, щоб було смачно.

На краю думки — про те, що за три дні все зміниться. Вона не знала, як саме, але знала, що назад дороги немає. І це її не лякало…