Чоловік залишив мене вночі на трасі з хворою дитиною, не підозрюючи, що чекатиме на нього вдома за годину

— Добре. Завтра о третій. На виїзді з міста, біля придорожнього кафе «Привал». І візьми Марка. Хочу побачити сина.

Дарина розуміла, що в цій зустрічі щось не так. Але надія виявилася сильнішою за обережність. Їй здавалося: якщо Назар побачить Марка, почує його кашель, візьме на руки, в ньому прокинеться хоч щось батьківське. Наступного дня вона викликала машину й поїхала до кафе. Марко вередував — різалися зуби, він то плакав, то засинав у неї на плечі. Дарина гладила його по спині й повторювала собі, що мусить спробувати заради нього.

На парковці Назар уже чекав. Поруч із його старою сріблястою машиною стояла Лідія Степанівна, схрестивши руки на грудях.

— Навіщо ви тут? — спитала Дарина, виходячи з машини.

— А мені вже не можна побачити онука? — їдко відповіла свекруха.

Дарина промовчала. Вона дістала Марка з дитячого крісла. Назар підійшов, узяв його на руки. Хлопчик одразу розплакався, злякавшись напівзнайомого обличчя й різкого запаху чужої куртки.

— Та чого він верещить постійно? — роздратовано сказав Назар і швидко повернув дитину Дарині.

— У нього зуби. Йому боляче.

— Сідайте в машину, — сказав він. — Не будемо стояти на вітрі.

Дарина сіла з Марком на заднє сидіння. Лідія Степанівна влаштувалася спереду. Назар завів двигун.

— Я слухаю, — кинув він, вивертаючи кермо.

— Я прошу не виїжджати до рішення суду. Або дати суму на лікування — тоді ми зможемо підписати угоду й не мучити одне одного.

— Суму? — усміхнулася свекруха. — Апетит у тебе добрий.

— Я хочу, щоб мій син жив.

Машина виїхала з парковки й почала набирати швидкість трасою.

— Ми з мамою подумали, — сказав Назар, не дивлячись у дзеркало. — Є варіант кращий. Марко поїде з нами.

— Що?

Лідія Степанівна повернулася до неї.

— Ти не справляєшся. У тебе немає грошей, немає нормальних умов, одна істерика. Ми продали квартиру, кошти є. Вивеземо дитину у велике місто, покажемо лікарям. А ти лишайся й будуй свою кар’єру.

— Ви з глузду з’їхали. Я вам його не віддам.

— Тебе ніхто не питає, — сказав Назар. — Ти сама зруйнувала сім’ю.

За вікном миготіли голі дерева, поля, рідкі ліхтарі. Місто лишалося позаду. Дарина притисла Марка до грудей так міцно, що він знову заплакав. Вона зрозуміла: це пастка. Вони не збиралися домовлятися. Вони заманили її сюди, щоб відібрати сина.

— Зупини машину! — закричала вона. — Я нікуди з вами не поїду.

— Ти й не поїдеш, — процідив Назар.

Він різко звернув на узбіччя. Навколо було порожньо: темна траса, лісосмуга, вітер, рідкі вогні машин, що пролітали повз.

— Виходь…