Чоловік зажадав віддати мою банківську картку його матері, але вже наступного дня пошкодував про свої слова.

Квартира зустріла мене запахом пирога, Русланового одеколону й хвойного засобу для підлоги. Раніше цей змішаний запах був для мене запахом дому. Не завжди радісного, не завжди затишного, але звичного. Тепер від нього стиснуло шлунок. Я раптом зрозуміла, що дім може пахнути не теплом, а страхом, якщо надто довго в ньому боятися.

У коридорі стояли мої капці. Ті самі, з протертою п’яткою. Я подивилася на них і відчула дивний жаль — не до капців, звісно, а до тієї жінки, яка щовечора покірно перевзувалася біля цих дверей, намагалася рухатися тихіше, не ставити зайвих запитань і вгадувати чужий настрій по одному зітханню.

— Документи зберігалися тут, — сказала я, підходячи до шафи. — У верхній шухляді.

Руслан пішов за мною майже впритул. Леся трималася поруч, не втручаючись, але її присутність відчувалася як опора. Андрій Остапович став так, щоб бачити і мене, і Руслана.

Я висунула шухляду. Там лежала папка з паперами: поліс, копії якихось довідок, свідоцтво про шлюб, старий диплом, кілька квитанцій. Я перебирала аркуші повільно, хоча вже за секунду зрозуміла: головного там немає.

— Трудової книжки тут немає, — сказала я.

— Значить, загубила, — кинув Руслан. — Ти ж учора в такому спектаклі неслася, могла що завгодно розгубити.

— Вона лежала в цій папці, — я повернулася до нього. — Завжди.

— Не знаю я, де вона лежала.

Галина Семенівна стояла біля дверей у кімнату й дивилася на нас так, ніби ми нишпорили по її особистих схованках.

— Може, на роботі лишила, — сказала вона сухо. — А тепер сина звинувачує. Аби винного знайти.

Андрій Остапович дістав блокнот.

— Руслане Ігоровичу, я ще раз поясню. Якщо документ у вас і ви навмисне його не віддаєте, це може мати наслідки. Зараз краще спокійно повернути все, що належить Оксані Петрівні.

Руслан усміхнувся, але в усмішці вже не було колишньої сили. Він швидко перезирнувся з матір’ю. Жест майже непомітний, але я знала його надто добре. Так вони завжди розуміли одне одного без слів, коли треба було тиснути на мене разом.

— Нема в мене нічого, — сказав він. — Хочете — шукайте. Тільки потім не кажіть, що я заважав.

— Добре, — кивнув Андрій Остапович. — Тоді зафіксуємо, що трудова книжка на момент відвідування не виявлена.

Він почав робити запис, а я відчула, як усередині підіймається тупа втома. Навіть зараз, при свідках, Руслан продовжував грати у свою гру. Не кричав, не кидався, не погрожував прямо. Просто утримував те, що могло мене затримати, повернути, зробити залежною.

— Тепер рукописи, — сказала Леся тихо. — Оксано, де вони лежали?

— У спальні. На антресолях. Стара коробка з-під взуття, коричнева.

Я пішла в спальню.

Кімната виглядала майже так само, як учора, тільки ліжко було застелене не мною. Плед лежав криво, подушка зім’ята. На тумбочці стояла чашка з недопитим чаєм. Я раптом виразно побачила: він спав тут сам. У нашому ліжку. В кімнаті, де я довгі роки прокидалася зранку й першою думкою було — що треба встигнути за день, аби ніхто не був незадоволений.

Драбинка стояла біля стіни. Я потягнулася до неї, але Руслан різко ступив уперед.

— Я дістану. Ще впадеш, потім скажеш, що я штовхнув.

Він піднявся нагору, відчинив антресоль і став демонстративно порпатися серед старих сумок, пледів і коробок. Я дивилася знизу, затамувавши подих. Там, за дорожньою сумкою, за старою ковдрою, стояла моя коробка. Мала стояти.

Руслан опустив руку, потім другу, потім роздратовано пересунув валізу.

— Нема тут нічого.

— Не може бути, — видихнула я. — Вона завжди була там. За синьою валізою.

— Значить, викинув колись, — він зліз із драбинки. — Сміття в нас вистачає. Не зобов’язаний я пам’ятати кожен папірець.

Слова вдарили сильніше, ніж я очікувала. На мить у мене навіть потемніло в очах.

Мої зошити. Щоденники. Уривки оповідань, які я писала ночами. Начерки роману, до якого поверталася раз по раз, хоч сама собі казала, що це дурниця й запізно. Там були не просто тексти. Там були роки, в які я намагалася втриматися за себе бодай кінчиками пальців.

— Ти не міг їх викинути випадково, — сказала я, і голос мій прозвучав глухо. — Ти не знав, що вони там.

Руслан подивився на мене пильно. На його обличчі з’явилася та сама жорстока усмішка, від якої раніше я внутрішньо з’їжувалася.

— А, то це ті папірці, які ти ночами мазюкала? Знав я про них, Оксано. Давно знав.

Леся різко рушила вперед, але я трохи підняла руку, зупиняючи її.

Це було між мною і ним.

— Де вони? — спитала я.

— Поняття не маю.

— Руслане.

— Що — Руслане? — Він розвів руками. — Може, й викинув. Може, переклав кудись. Може, сама кудись запхала й забула. Ти в нас тепер вільна жінка, сама за себе відповідаєш.

Галина Семенівна фиркнула.

— Знайшла через що трагедію розігрувати. Папірці. Краще б домом займалася, ніж ночами дурниці писати.

Я не відповіла. Якби зараз сказала хоч слово їй, зірвалася б. А я не хотіла давати їм цього задоволення.

— Давайте подивимося комору, — запропонувала Леся. — І шафи. Може, коробку переставили.

Руслан знизав плечима, роблячи вигляд, що йому байдуже, але я помітила, як напружилися його плечі.

Ми шукали довго. У коморі, в нижніх шухлядах, за старими пакетами, серед непотрібних коробок, під стопкою покривал. Я відчиняла шафи, до яких раніше заглядала щодня, і щоразу ніби прощалася. Ось полиця з постільною білизною, де я завжди складала простирадла рівними стосами. Ось стара ваза, куплена в нашу єдину відпустку біля моря. Ось коробка з ялинковими іграшками, де досі лежала скляна куля з тріщиною.

Рукописів не було…