Чоловік зустрів мене насмішкою після вчорашнього “виселення”, але не помітив, хто увійшов слідом

Іти їй було тільки до Наді. Подруга жила на іншому кінці міста, у маленькій однокімнатній квартирі, заставленій баночками з гелем, коробками з типсами, лампами й лотками з пензликами. Надя приймала клієнток удома, тому в квартирі завжди змішувалися запахи ацетону, солодкого крему для рук і чогось цитрусового.

— Ти серйозно? — протягнула вона, відчинивши двері в пухнастому халаті кольору полуничної жуйки. — Через насіння?

Біля її ніг крутився кіт Бублик: товстий рудий нахаба з круглою мордою і таким виглядом, ніби весь світ заборгував йому шматок курки. Він обнюхав коліщатко валізи й відвернувся, як експерт, що не схвалив товар.

— Через хронічне свинство, приправлене манією господаря життя, — поправила Оксана, затягуючи валізу у вузький коридор.

— Чай? Чи одразу щось заспокійливе?

— Чай. Чорний. І бутерброд із сиром.

На кухні, вмостившись на табурет із облізлою оббивкою, Оксана нарешті відчула, як із плечей сходить кам’яна вага. Чайник шипів, вікно запітніло від пари, Бублик умостився під столом і не зводив очей із сиру. Усередині в Оксани не було ні трагедії, ні бажання ридати. Була тільки щільна злість — в’язка, важка, наче жуйка, що прилипла до підошви.

Вона платила половину комунальних витрат, купувала продукти, готувала, мила підлогу, вибивала килим. І ось результат: одна коротка розмова про віник — і вона з валізою на чужій кухні.

— Він справді певен, що це його особистий замок, — сказала Оксана, відкусивши бутерброд. — Його мати пустила нас пожити, бо сама перебралася за місто. Усі документи на неї. Але Роман вирішив: раз спить на дивані, значить, уже феодал.

— Деякі чоловіки плутають ключі від квартири з короною, — філософськи зауважила Надя, підпилюючи ніготь. — Що далі? Розлучення?

— Далі я посплю. Завтра зміна. У нас перед святами гора замовлень, тісто саме себе не замісить.

Ранок прийшов сірий і колючий. Оксана працювала в приватній пекарні, куди входила, як в інший вимір. Варто було штовхнути важкі скляні двері, і на неї обрушувалися дріжджі, кориця, карамель, гарячий хліб. Тут усе було чесно: покладеш борошно, воду, цукор, витримаєш температуру — отримаєш результат. Тісто не кричало, що це його деко, не ображалося на зауваження й не кидало шкарпетки під диван.

Оксана вдарила м’яку грудку тіста об сталевий стіл. Маса слухняно розпласталася, потім знову зібралася під долонями. Вона розкачувала, ділила, формувала рівні заготовки й думала, що Романа теж непогано було б кілька разів прикласти до столу — може, в голові щось стало б на місце. Думка була зла, але чесна.

Опівдні дзвіночок над дверима сухо дзенькнув. Оксана підвела очі від дека й завмерла. Біля вітрини стояла Галина Миронівна — її свекруха. В елегантному плащі пудрового відтінку, з короткою стрижкою, де кожна волосина ніби підкорялася статуту. Ця жінка багато років керувала комунальною службою й зберегла погляд людини, здатної одним мовчанням змусити підтягнути гайку й винести сміття…