Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

— спитав Трохим Петрович, побачивши білі стіни.

— Так, голубчику, у лікарні. Трохиме Петровичу, що ж ви себе зовсім не бережете? Серце у вас зношене, тиск зашкалив. Черговий гіпертонічний криз пережили. Якби не поліцейський, який вчасно викликав швидку, невідомо, чим би все закінчилося.

Сивочолий лікар уважно подивився на старого й похитав головою, наче батько, який вичитує непутящого сина.

Трохим Петрович пожвавішав, згадавши все, що сталося до лікарні.

— Мені в поліцію треба! — хотів крикнути він, але замість крику вийшов слабкий стогін.

— Господь із вами, Трохиме Петровичу, яка поліція? Вам спокій потрібен. Повний спокій! — обурився лікар.

— Не потрібен мені спокій. Тим паче повний. Знайдіть мені того поліцейського, який швидку викликав. Прошу вас, благаю! — став благати старий так гаряче, що лікар навіть відступив на крок.

— Добре, добре. Я все зроблю. Тільки заспокойтеся, будь ласка.

Завідувач кардіологічного відділення Віктор Андрійович Ковальов не став випробовувати терпіння цього дивного старого. З літніми людьми непросто. Життя прожити — не поле перейти. Трохим Петрович, переконавшись, що його прохання почули, замовк і відвернувся до стіни.

Уночі він відчув, як сльози знову підступають до очей важкою хвилею. Але ні. Не зараз. Не можна розкисати. Він мусить триматися з останніх сил, поки не доб’ється свого.

«Бачиш, сину, тримаюся. Смерть знову намагалася мене забрати, а я вивернувся. Усе заради тебе», — беззвучно ворушилися старечі губи.

Йому вчувся голос Павла. Може, це нічний вітер приніс слова: «Пишаюся тобою, тату. Ти впораєшся. Я в тебе вірю».

Віктор Ковальов дотримав слова. Уже наступного дня до палати Трохима Петровича постукав молодий, підтягнутий поліцейський.

— Трохиме Петровичу, можна?