Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

З чого почати, він довго не розумів. Майже всі, з ким він колись служив, давно розійшлися хто куди: хто на пенсії, хто вже в сирій землі лежить.

Старий сумно зітхнув, і тут його ніби осяяло. Він чув, що син Миколи, його колишнього напарника, нині працює в міській поліції. Олексій, здається, його звали. У школі був двієчником і бешкетником, а виріс — людиною став.

Усіма правдами й неправдами Трохим Петрович дістався до першого-ліпшого поліцейського відділку. Була неділя. Молодий черговий Савельєв явно не чекав жодної серйозної роботи й спокійно зависав у телефоні. Його ліниве байдикування обірвав Трохим Петрович, який, важко дихаючи, підійшов до віконця.

— Синку, допоможи старому. Мені потрібен Олексій. Олексій Морозов. Він має в поліції працювати.

— Ти що, діду, жартуєш? — ліниво озвався Савельєв. — Ти знаєш, скільки в місті відділків? Де я тобі того Олексія шукатиму? Та ще й неділя сьогодні. Нікого нема. Один слідчий був, і той на виклик поїхав. Приходь завтра. Давай-давай, на вихід.

— Можна я слідчого дочекаюся й у нього спитаю? — тихо попросив старий.

— Ні, не треба мені тут сторонніх. Іди, діду, іди, — далі гнув своє черговий.

Трохим Петрович так розгубився, що не зміг більше вимовити й слова. Він понуро повернувся до дверей.

— Господи, за що мені така кара? Чим я тебе прогнівив? — скрикнув він і з жахом відчув, що сили покидають його.

Ледве зачинивши за собою двері, старий сповз по сходах униз і знепритомнів.

Отямився він від яскравого світла, що било в очі. Тільки розплющивши їх, зрозумів, що це сонце пробивається крізь нещільно засунуті штори. Потім відчув м’який дотик жіночої руки до своєї долоні й почув негучний дівочий голос:

— Вікторе Андрійовичу! Він отямився! Очі розплющив!

— Дуже добре, Таню, зараз підійду.

— Я в лікарні, лікарю?