Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

— Так, так, звісно схожий, — зрадів старий і обережно стиснув руку Вероніки у своїй зморшкуватій долоні.

За пів року Вероніці виповнилося вісімнадцять. Вона довго думала, чи погоджуватися на пропозицію діда жити разом. Усе-таки стільки років поруч із нею не було нікого ближчого за матір. Але зрештою погодилася. І жодного разу про це не пошкодувала.

Невдовзі Вероніка вступила до медичного інституту, а на канікулах завжди приїздила до Трохима Петровича. Душею вона прикипіла до цих тихих місць, як колись і сам старий.

Сьогодні у Трохима Петровича був напрочуд щасливий день, і навіть дощ, що не припинявся від самого ранку, не міг його зіпсувати. Адже сьогодні на канікули приїжджала Ніка.

Коли вона увійшла до хати, старий кинувся до неї, ніби помолодшав на двадцять років.

— Обережно, дідусю, квіти помнеш, — сказала Вероніка.

— Квіти? — здивувався він. — Мені?

— Ні, татові. Ходімо до нього.

Сказати, що Трохим Петрович був вражений, — нічого не сказати. Він був щасливий до нестями. Вероніка вперше назвала Павла батьком. Для старого це було справжнім дивом.

— Ходімо, звісно, дорога. Заодно й Альонушку навідаємо, — поспішно сказав він.

На сільському кладовищі було тихо. Чувся тільки шум дощу та рідкі змахи пташиних крил. Павло й Альонушка спочивали поруч, під одним пам’ятником. Для Трохима Петровича Альона назавжди лишилася рідною онукою, а не прийомною.

— Здрастуй, тату, — тихо сказала Вероніка…