Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала
— Анно.
Голос був спокійний. Надто спокійний — тим особливим спокоєм, за яким чується зусилля його втримати.
— Ти поїхала.
— Поїхала, — підтвердила вона.
— Без слова. Без пояснень.
— Пояснення ти знайдеш у своїй галереї, Германе. Папка за друге травня.
Довга пауза. Вона не стала її заповнювати.
— Анно, — сказав він нарешті, і інтонація змінилася. Стала м’якшою, майже благальною, з тією ноткою, яка в іншої людини могла б називатися каяттям. — Послухай… Це складно пояснити одним дзвінком. Це не те, що ти думаєш.
— Вісімнадцять фотографій, — сказала вона рівно. — Твоя спальня. Наволочка з вензелем, яку я сама вибирала в тому дорогому магазині. Учорашня дата. Це саме те, що я думаю.
Знову пауза.
— Ти не даси мені пояснитися?
— Ні, — сказала Анна. — Не тому, що я не вмію слухати. А тому, що пояснювати тут нічого. Я бачила достатньо. Весілля не буде. Усіх підрядників уже повідомлено.
— Усіх підрядників…
Він, здається, не очікував цього. У голосі з’явилося щось гостре.
— Ти вже зранку…
— Я акуратна людина, Германе. Ти це знав.
— Анно, зачекай. Нам треба зустрітися. Поговорити нормально, не телефоном.
— Нам не треба зустрічатися. — Вона вимовила це без злості й без тремтіння в голосі. Просто факт, як архітектурний висновок. Конструкція не витримала навантаження, проєкт закрито. — У нас було спільне майно? Ні. Ми жили окремо. Юридично все просто. Якщо будуть формальні питання через адвоката, це…
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Вона почула, як він видихнув, не смиренно, а з тим коротким злим видихом, який передує іншій розмові. Тій, у якій людина перестає просити й починає говорити інакше.
— Отже, ти просто отак, — сказав він. — Вісім років знайомі, три роки разом, і ти отак, телефоном.
— Три роки, — повторила Анна. — У які ти знайшов час на мою найближчу подругу. Просто напередодні весілля. У своїй спальні. — Вона не підвищувала голосу. — Не я вибрала цей формат розмови, Германе. Ти вибрав. Учора ввечері.
Мовчання. Потім він промовив тихо й уже без прохання:
