Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала

— спитав він, не озираючись.

— Краще, ніж два тижні тому, — сказала вона.

— Це добре.

— Машину полагодили, — додала вона. — Гальма в повному порядку. Двічі перевірила.

— Правильно.

Чайник закипів швидко. Він розлив чай, без зайвих слів, без запитань про молоко чи цукор. Просто поставив кружку перед нею й сів навпроти. Анна взяла кружку обома руками. Фарфор був теплий і важкий.

— Слідство триває, — сказала вона. — Справу відкрито. Майстра із сервісу допитано. Батька Каті теж.

— Він зізнався?

— Поки що ні. Але технічний висновок досить переконливий. Слідча каже, що доказова база є. Плюс з’ясувалося, що Віктор Долинський був винен Германові велику суму за якимись старими справами. Можливо, це й стало мотивом — він розраховував, що якщо Катя стане дружиною Германа, то зять цей борг просто пробачить. Бізнесмен ризикнув усім заради доньки й порятунку своєї майстерні.

Максим кивнув. Дивився на неї спокійно, без того настороженого очікування, з яким люди зазвичай слухають чужі історії про неприємності, коли не знають, чи треба співчувати, чи вже ні.

— Наречений? — спитав він.

— Колишній наречений, — поправила Анна. — Не дзвонить. Я теж. Його причетність до гальм слідча перевіряла, поки що нічого, що вказувало б на нього. Найімовірніше, він просто користувався ситуацією, не знаючи, що на нього чекає. Тобто зраджував, але не вбивав. Приблизно так, — сказала вона. І почула у власних словах щось майже смішне, гірке, але смішне. Дивне формулювання для виправдання.

— Це не виправдання, — сказав Максим. — Просто різні категорії.

Анна подивилася на нього. У цьому була його особливість. Він умів сказати точно те, що треба, без прикрас і без зайвої обережності. Не щоб образити, просто тому, що бачив речі такими, якими вони були.

— Ви думали про мене? — спитала вона. Запитання вийшло прямим. Вона не планувала формулювати його так, але вийшло саме так, і відмотувати назад було б нечесно.

Максим не відповів одразу. Дивився в кружку, потім підвів погляд.

— Думав, — сказав він.

— І що думали?

— Думав, що ви впораєтеся. — Коротка пауза. — І думав, що хотів би знати, як ви.

Анна кивнула. Їй не треба було більшого. Не тому, що вона хотіла мало, а тому, що в цьому «думав» було достатньо. Він не грався словами, не будував конструкцій, говорив те, що було правдою.

— Я приїхала без плану, — зізналася вона. — Я завжди знаю, навіщо кудись їду. А сьогодні просто зрозуміла, що треба сюди. І поїхала.

— Це найкращий спосіб приймати деякі рішення. Для архітекторки — нетиповий, для людини — нормальний, — сказав він просто.

Вони пили чай мовчки. За вікном був ліс, тихий, червневий, у повній силі. Листя стояло щільною темно-зеленою стіною, сонце пробивалося крізь нього косими стовпами. І на землі лежав той рухливий візерунок тіней і світла, який буває тільки в справжньому лісі, без міських перешкод. Анна дивилася у вікно й думала, що це місце дуже не схоже на все, до чого вона звикла. Її квартира — дорога, правильно облаштована, з видом на річку. Особняк Германа — величезний, красивий, вивірений до деталей. Ресторани, які вони відвідували, з правильною винною картою і правильними столами біля вікна. Усе її життя останні три роки було вивірене й правильне. А тут — дерев’яний стіл, важкі кружки, книжки без ладу на полиці й запах смоли. І чомусь саме тут вона дихала вільно.

— Максиме, — сказала вона, — ви не спитали, навіщо я приїхала.

— Ви скажете, коли будете готові.

— Я готова. — Вона поставила кружку на стіл, подивилася на нього прямо. — Я приїхала, бо два тижні думала про те, що було між нами, у тій машині, біля огорожі, і зрозуміла, що такого в мене не було ні з ким. Не романтика — це інше слово. Просто справжнє. Ви були справжнім. І мені хотілося знати, чи це було тільки з мого боку.

Максим слухав її, не перебиваючи. Коли вона закінчила, він не відповів одразу. І це не було розгубленістю. Вона вже знала. Він просто не говорить, поки не подумає.

— Не тільки з вашого, — сказав він нарешті.

— Тоді я хотіла б приїжджати сюди ще, — сказала Анна. — Якщо ви не проти. Не переїжджати, не будувати планів, просто приїжджати. Поки ми обоє не зрозуміємо, що це таке.

Максим дивився на неї довго, уважно, з тією серйозністю, яка в іншої людини могла б здатися холодністю, але вона вже вміла її читати правильно.

— Не проти, — сказав він.

Анна кивнула. Знову взяла кружку, зробила ковток. Чай був міцний і трохи гіркуватий. Саме такий, яким і має бути чай у лісництві, а не в ресторані з правильною картою.

— Розкажіть мені про болото на півночі ділянки, — сказала вона. — Ви казали, там тетеруки токують навесні.

Максим ледь змінився в обличчі, майже непомітно, але вона це вловила.

— Трохи потеплішало. Уже не токують, — сказав він. — Токування закінчується в травні. Але там зараз інше: дика орхідея цвіте, якщо знати, де шукати.

— Ви знаєте?

— Знаю.

— Тоді покажете, — сказала вона. Не запитання, пропозиція.

— Покажу, — погодився він.