Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала

Вони вийшли з лісництва о пів на одинадцяту. Максим ішов попереду ледь помітною стежкою, упевнено, без вагань на розвилках. Анна йшла за ним, слухала ліс. Птахи, шелест листя, десь далеко дятел. Під ногами була м’яка лісова підстилка, пружна й тиха. Орхідеї росли на краю заболоченої низини, невеликі, блідо-лілові, майже непомітні у високій траві. Треба було знати, куди дивитися. Максим зупинився, вказав поглядом.

— Ось.

Анна присіла навпочіпки, роздивилася. Квітка була влаштована складно й точно, як добре креслення, у якому немає нічого зайвого.

— Гарно, — сказала вона тихо.

— Тут їх мало хто бачить, — сказав Максим. — Треба знати дорогу.

Анна випросталася й подивилася на нього. Сонце вже стояло високо, і в лісі стало тепліше. Той особливий червневий лісовий жар, сухий і пряний. Він стояв поруч і дивився не на орхідеї, а на неї. І вона це бачила.

— Я повернуся наступної суботи, — сказала вона.

— Я буду тут, — сказав він. Просто. Без зайвих слів.

Як завжди, назад до лісництва йшли разом, поруч, не один за одним. Іноді плечі торкалися, негучно, випадково, і ніхто не відсувався. Вона поїхала о першій дня. Максим стояв біля ґанку й дивився, як її машина йде ґрунтовою дорогою. Анна бачила його в дзеркалі заднього виду: спокійний, рівний, руки в кишенях, поки поворот не прибрав його з поля зору.

Вона повернулася наступної суботи. І тієї, що була після. А в жовтні перевезла частину книжок, своїх, які любила, а не тих, що купувала для інтер’єру, на дерев’яну полицю в лісництві, де вони стали поруч із його книжками без ладу, як і мають стояти справжні книжки. У листопаді вона вперше лишилася ночувати. Не в особняку з наволочками з вензелями. У будинку, де пахло смолою й деревом, де за вікном стояв темний листопадовий ліс і піч у кутку гріла рівно й надійно.

Герман одружився через вісім місяців. Анна дізналася випадково із загальної стрічки й зрозуміла, що їй байдуже. Зовсім байдуже, не награно, а по-справжньому. Це був добрий знак. Катя зникла з її життя так, як зникають речі, які виносиш із квартири під час переїзду. Тебе якийсь час дивує порожнє місце, потім перестає. Слідство у справі про пошкодження гальмівної системи завершилося у вересні. Майстер із сервісу дав показання. Віктор Долинський отримав обвинувальний висновок. Анна була присутня на одному засіданні, спокійно, без злості, просто як сторона у справі. Все.

Якось у грудні, коли вони сиділи за тим самим дерев’яним столом в обіймах одне одного, а за вікном був сніг, Максим спитав її:

— Ти не шкодуєш?

Анна подумала недовго, рівно стільки, скільки треба, щоб відповісти чесно.

— Про що саме?

— Про те, як усе вийшло.

Вона подивилася на нього. На цей стіл, на ці кружки, на книжки впереміш на полиці. На сніг за вікном. На людину навпроти, яка говорила тільки правду й чекала того самого від неї.

— Ні, — сказала вона. — Ні про що.

І ніжно поцілувала його в губи.

Це була правда. Та сама, яку вона шукала тринадцять секунд перед дзеркалом у травневий ранок і не знайшла тоді. Знайшла пізніше. На порожній трасі, у старому джипі, біля огорожі з просвітом, за дерев’яним столом, із важкою кружкою в руках. Життя не будується за списком. Анна Берестова знала це тепер точно. І вперше за довгий час ця думка не лякала її, а давала те єдине, що потрібне людині, яка нарешті прийшла туди, де їй місце. Спокій.