Циганка побачила вдову на цвинтарі й сказала: «Твій чоловік живий»

Зібрала гармонь, лишивши все як було. Накинула ремінь, розвела міхи, натиснула четверту кнопку.

Голос просів і поплив.

У майстерні пахло каніфоллю й воском. Наталя сиділа й слухала. У цьому неправильному звуці їй чулося останнє рухання батькового шабера: хвора рука вже не слухається, друга намагається закінчити роботу. Слід лишився, і вона не стала його стирати.

Восени Даша повернулася на денне. Тепер Наталя наполягла. Боргів більше не було. Дім зберігся, майстерня теж. Зрештою вона сама полагодила штахетник, прибила дві нові дошки. Пофарбувати так і не зібралася; світлі планки вирізнялися серед сірих.

Лідія приїздить раз на два-три місяці. Не попереджає, від чаю, як і раніше, відмовляється і незмінно випиває дві склянки.

Якось уже від хвіртки сказала:

— У лютому клопоту буде багато. Ви тільки не лякайтеся.

Лютий справді видався клопітним. Наталя не злякалася.

На цвинтар вона тепер ходить двічі на рік. У жовтні разом із Лідією приходить до Назара. Вони кладуть на сіру плиту хризантеми — жовтневі квіти. У грудні Наталя йде до батька, на стару частину цвинтаря біля дальньої огорожі, де все так само палять листя.

До чоловіка вона більше не ходить. Він живий. Його місце не на цвинтарі.

Пробачення вона йому не дала й давати не збирається. Сусідки, а одного разу й жінка в церкві, казали, що пробачити необхідно, інакше доведеться носити камінь на душі. Наталя вислуховувала, не вступаючи в суперечку.

Каменя вона не відчувала. У неї були донька, майстерня, робота до одинадцятої вечора. Рахунок, на якому більше не висів борг. І гармонь із нерівним голосом, який вона могла виправити, але лишила.

Їй цього вистачало.