Циганка побачила вдову на цвинтарі й сказала: «Твій чоловік живий»

Від цього спогаду стало важко дихати. Вона підвелася до вікна. Насипом тягнувся довгий товарний потяг; дім дрібно тремтів, склянки на столі подзенькували. У дворі вітер тріпав виноградне листя.

— Дайте фотографію вашого брата.

Лідія поклала знімок на стіл. Наталя повернулася й нахилилася над ним.

Худий чорнявий хлопець у завеликій шкіряній куртці прихилився до машини. До тієї самої, що тепер стояла у дворі розібрана. Усміхався тому, хто фотографував, так відкрито, як усміхаються тільки своїм, коханим.

— Він умів грати?

— На гітарі. Дуже добре.

— А на гармоні?

Лідія подивилася на гостю.

— Її не любив. Казав, сільський інструмент.

Наталя кивнула. Навіщо поставила це запитання, вона й сама не могла пояснити.

— Мені треба присісти.

Вона опустилася на колишнє місце й хвилини зо дві мовчала. Лідія не квапила. За стіною занив дитина, чогось зажадала; жінка коротко відповіла їй, і знову стало тихо.

— Я не вірю в порчу й ворожіння, — сказала нарешті Наталя. — Ви вже не ображайтеся.

— Не ображаюся.

— Зате на речах я розуміюся. У гармоні всередині метал. Планки певної форми, голос, який я можу впізнати. Учора я його почула. Значить, інструмент існує. Десь лежить, хтось бере його до рук і грає.

— Значить, так.

— Хочу дізнатися, хто саме.

Наталя показала відірваний аркуш із номером. Пояснила, скільки разів намагалася додзвонитися. Лідія подивилася й похитала головою: тут за цими цифрами нікого не знайдеш.

— Піду в поліцію, — сказала Наталя, ховаючи папірець.

— Я туди вже шість років ходжу.

Уперше в голосі господині почулася усмішка.

— Я ж не ви.

Ледве вимовивши це, Наталя відчула, як запалало обличчя.

— Пробачте. Зовсім не те хотіла сказати.

— Якраз те й сказали. Ви не я. Вас, може, вислухають. Ідіть.

Лідія провела її. Коли Наталя вже взялася за хвіртку, зупинила:

— Зачекайте ще.

Вона стояла, склавши руки під грудьми, і дивилася тим самим нерухомим поглядом, що на цвинтарі.

— Днями в лазні у вас каблучка в злив упала. Обручка. Дротом дістали.

Наталя розтулила рота, але нічого не вимовила. Це сталося позавчора. Нікому вона не розповідала, та й кому було розповідати, що вдова досі носить обручку й мало її не загубила.

— Звідки ви…

— Не знаю. Приходить — і все. Я не вибираю, що побачити.

Лідія помовчала.

— Іще одне скажу, тільки ви не сердьтеся. Знайдете — не поспішайте радіти.

— Чому?

— Якщо живий знайшовся, значить, хтось інший мертвий. Порожнім місце не лишається.

За Наталею зачинилася хвіртка…