Циганка побачила вдову на цвинтарі й сказала: «Твій чоловік живий»

Тепер Наталя стояла в кухні й слухала старий простий награш. Дихати заважала напруга: їй треба було вловити той єдиний звук. Музикант грав уміло, вів мелодію рівно, вставляючи в паузах короткі перебори. До телефона музика долітала з глибини кімнати, відбивалася від стін. Хтось тримав апарат осторонь від того, хто грав.

Вона чекала четвертої кнопки. Ось зараз — і голос поплив униз.

Наталя заплющила очі. Замість темної кухні побачила коротку латунну планку, нерівний край мастики, батьків верстак. Грудень. Светр із розтягнутим коміром. Батько веде шабером, неслухняна після хвороби рука заважає роботі. Вона пам’ятала це так ясно, ніби могла дотягнутися до столу.

— Хто дзвонить? Відповідайте мені.

Музика тривала.

— Хто ви? Скажіть хоч щось!

Почулося клацання. Наталя ще не зрозуміла, чи обірвався зв’язок: звук був схожий на удар телефоном об край стола або на рух, коли його передають із рук у руки. Потім пролунали три короткі сигнали.

Вона відразу набрала той самий номер. Дочекалася восьмого гудка, дев’ятого, десятого, потім автоматичної відповіді. Подзвонила знову. І ще. На четвертій спробі їй повідомили, що абонент поза зоною дії мережі.

Біля холодильника висів блокнот для покупок. Наталя відірвала аркуш, великими літерами вивела номер і повторила його нижче. Перший запис видався ненадійним: пальці тремтіли, цифри вийшли нерівні. Їй треба було зберегти цей слід, хай поки що він складався лише з кількох цифр.

У майстерні вона засвітила лампу й висунула нижню шухляду верстака. Коробка з-під взуття з фотографіями лежала там давно. Ці знімки не потрапляли до сімейного альбому: альбом стояв на видноті, а на них Наталі було надто боляче дивитися.

Батько на ґанку з гармонню. Батько грає на весіллі. Поруч зі школяркою Наталкою сидить батько, тримаючи тальянку на колінах. Однорядний інструмент старої роботи, темний папір під дерево на півкорпусах, біляста потертість там, де великого пальця торкався гриф. У сімдесят четвертому батько купив її в іншому місті у вдови майстра. Віддав сорок і мішок картоплі. Усе життя потім запевняв, що вигіднішої угоди в нього не було.

На останньому знімку його обличчя вже перекосила хвороба. Тальянка стояла поруч на верстаку, правий півкорпус був розкритий. Наталя присунула фотографію до лампи. Серед планок вирізнялася латунна четверта — ту батько замінив у дев’яносто шостому.

Вона відклала знімок і сіла.

За фотографіями не можна було почути стрій, але вони повертали будову інструмента в усіх подробицях. Наталя дивилася на знайомі півкорпуси, згадувала, де лежить великий палець, як різняться планки. Музика з телефона була недовгою, однак у ній устигло прозвучати саме те, чого на знімку не покажеш: нерівний голос. Для іншої людини такий звук міг нічого не означати. Для неї він поєднував батькову роботу, власний ремонт і річ, яку вона тримала в руках.

У багажнику Віктора інструмент опинився не випадково. За тиждень до аварії чоловік попросив його для ювілею Руденка. Банкет мав відбутися в іншому місті; музикант там був свій, але Вікторові хотілося похизуватися батьковою гармонню.

Наталя нікому її не давала й спершу відмовила. Однак він просив так по-домашньому, як давно вже не просив ні про що. Згадав її батька. Їй стало приємно, і вона поступилася.

Тальянку поклали в чохол, загорнули старим пледом і вклали в багажник. У цьому Наталя не сумнівалася ані на мить.

Після пожежі їй повернули годинник у целофановому пакеті, обручку й оплавлені ключі. Про інструмент ніхто не заговорив. Наталя сама спитала молодого слідчого, і той відповів, що машина вигоріла повністю. Тоді цього виявилося досить. Хіба до гармоні було в ті дні?

У майстерні вона просиділа до пів на першу. І думала, як не дивно, про матеріали, а не про чоловіка.

Дерев’яний корпус горить. Картон, шкіра, віск, тканина міхів — теж. Але всередині лишаються металеві планки. Латунь і дюраль можуть розплавитися; Наталя намагалася уявити такий жар в автомобільній пожежі й не могла. Адже на місці згорілої машини знаходять пружини сидінь, деталі ременів, диски й двигун. Мав лишитися й метал її інструмента.

Вона перебирала це в думці, ніби розбирала незнайому несправність. Якщо тальянка згоріла в багажнику, де два десятки її планок? Дивні пластинки з прорізами важко сплутати з автомобільною деталлю. Їх можна було помітити й описати серед решток. Чому ж у відповідь на її запитання пролунало тільки загальне «все вигоріло»?

Уранці Наталя відмовилася від двох замовлень, пославшись на хворобу, і сіла в автобус до сусіднього міста.

Потрібна вулиця йшла вздовж залізничного насипу. Вгорі гуркотіли товарні потяги: цистерни, платформи, вагони. Біля низьких будинків у палісадниках іще цвіли флокси. Першою зустрічною виявилася жінка з візочком.

— Не знаєте, де Ліда живе?

Та уважно подивилася на неї.

— Коваль? Сині ворота бачите? Звідси треті.

Шари фарби на воротах потріскалися. На стукіт визирнув хлопчик років десяти. Мовчки оглянув незнайомку й утік до хати.

Лідія вийшла за хвилину. Та сама хустка, ті самі спідниці, поверх — чоловіча ватянка. Здивування на її обличчі не було.

— Усе-таки прийшли.

— Так.

— Заходьте.

Чисте втоптане подвір’я пахло вугіллям і смаженою цибулею. Виноград тягнувся вздовж стіни по дроту. Біля сараю стояла на цеглинах машина без переднього колеса.

У великій кімнаті килимами були застелені підлога й стіна. Лідія підвела гостю до столу з цератою, підсунула миску почищеного часнику.

— Чаю?

— Дякую, не треба.

— Вип’єте.

Сперечатися вона не стала: налила й поставила перед Наталею склянку в підскляннику. Та обхопила її долонями. Від учорашнього вечора руки ніяк не могли зігрітися.

— Пробачте мене за вчорашнє. Не слід було так кричати.

— Дурниці.

— Мені потім зателефонували.

Лідія прибрала чайник і сіла.

— Хто?

— Не представилися. Мовчали. Тільки музика лунала… Батькова гармонь. Вона була в машині того дня. Я сама її перебирала, Лідіє, не могла переплутати.

Господиня слухала, тримаючи долоні на столі. Короткі пальці, широкі нігті; один почорнів, ніби по ньому вдарили молотком.

— Виходить, правду я сказала.

— Я поки не знаю, що виходить. Може, її тоді вкрали. Або підібрали, продали, і тепер хтось грає. Я ще нічого не розумію. Розкажіть мені про серпень. Із самого початку, докладно.

Лідія взяла зубчик часнику й покотила його по цераті.

Дванадцятого серпня вони їздили на великий базар біля міста, куди з’їжджалися з трьох районів. Чоловіки вибирали коней, вона ходила рядами.

— Ворожили? — спитала Наталя.

— Іноді ворожу. Але більше про брата питаю.

Зубчик повернувся в миску.

— Назар його звали. Двадцять шість років було. Шостого жовтня, шість років тому, вирушив до районного центру. Попутками. На автобусний квиток у нього грошей не було. А машина розібрана стояла. Так і стоїть, не дозволяю чіпати.

Наталя подивилася у двір на кузов над цеглинами.

— Навіщо поїхав?

— По гітару.

Лідія ледь усміхнулася. Ця маленька зміна відразу зробила її молодшою.

— Знайшов за оголошенням добру стару гітару. Чотири тисячі назбирав. Сказав: «Лідо, увечері повернуся, лиши поїсти». Завжди так казав.

— Не повернувся?

— Не повернувся.

Його шукали. Поліція прийняла заяву. За місяць надіслали повідомлення про розшук, ще одне — за пів року, потім через рік. У всіх було одне й те саме: робота триває. Більше родині нічого не повідомили.

Назар і раніше міг зникнути на два тижні, а тоді з’явитися. Поліцейські нагадували про це: доросла людина, десь гуляє.

— Ви їм не повірили?

— Я його виростила. Мати померла, коли йому дев’ять було. Ким я йому тільки не була — сестрою, матір’ю… Хай би тиждень не приходив. Подзвонив би обов’язково. Навіть коли в іншому місті його в поліції тримали, попросив дозволу й подзвонив.

Вона не скаржилася й не плакала. Від її спокою Наталі ставало тільки важче.

— А на базарі що сталося?

Лідія повернулася до серпня. Вона показувала фотографію, як робила завжди. Не кожному стрічному — вибирала людину, підходила, просила подивитися. Біля конов’язі побачила кремезного чоловіка в кепці, на вигляд за сорок. Поруч стояла руда кобила.

— Я йому картку дала. Питаю, чи не зустрічав такого хлопця. Він узяв — і зблід.

— Сильно?

— Наче кров із лиця зійшла. Я знаю, як це буває. Стояв, тримав, навіть повернути одразу не зміг.

Вона витягнула напружену руку з розчепіреними пальцями, показуючи рух чоловіка.

— Що сказав?

— Нічого. Віддав і пішов геть, швидко. Я за ним: зачекайте, ви ж його впізнали, скажіть мені! Тут збоку крикнули: «Тьом, куди ти?» Він навіть не озирнувся. У машину сів і поїхав.

— На якій машині?

Лідія замислилася.

— Білий невеликий вантажник, з будкою. Номер не запам’ятала. Я йому тоді в обличчя дивилася, не на машину.

Наталя намагалася говорити рівно. Розум іще шукав можливість відкинути почуте.

— Ви бачили людину один раз, у серпні, серед натовпу. Чому вирішили, що це саме мій чоловік?

— Учора на цвинтарі подивилася на портрет і впізнала.

— Чоловіки в кепках часто схожі.

— Шрам у нього.

Наталя перестала заперечувати.

— Де?

Палець Лідії торкнувся перенісся ближче до лівої брови.

— Ось тут біла коротка смужка впоперек. На могильній фотографії теж видно. Тому й зупинилася. Я такі речі пам’ятаю.

У 2001 році вони ставили паркан. Віктор незграбно підняв штахетину й зачепив обличчя цвяхом. Наталя мазала ранку зеленкою, сварила його, відправляла зашивати. Він не поїхав. Лишився косий білий рубець, і брова над ним завжди росла трохи криво…