Денис побачив світло в кімнаті померлої матері й почав шукати правду про свою сім’ю

— Фаланги збережені. Усі, усі.

Лидія кивнула.

— Ось.

Слідчий запитав:

— Що?

— Ось не Роман.

Вона подивилася на могилу.

— Я 25 років це кажу.

Експертиза зайняла час, але результат був однозначним. Рештки не належали Романові Ковальчуку. Порівняли ДНК із тіткою Світланою. Спорідненості не було. Людина в могилі була чужою.

Слідство офіційно визнало, що 25 років під ім’ям Романа Ковальчука був похований чоловік. Після цього справа ніби зірвалася з ланцюга. Олег уже не міг зупинити те, що відбувалося, одним дзвінком. Підключилася область. Почали піднімати старі матеріали, перевіряти підписи, шукати людей, оглядати колишні володіння Олега.

І тоді Максим згадав одну деталь.

— Стара ливарня. Коли мене підставили, Олег надто часто говорив про неї.

— Там знайшли тіло.

— Так, але не там, де він казав.

Ми почали дивитися старі карти території. За основним цехом були кілька допоміжних будівель. Частину давно знесли. Один сарай зберігся. Підлогу всередині залили бетоном уже після тих подій. Адвокат передав інформацію слідству.

Через тиждень там почали роботи. Я не був присутній. Мені зателефонував Борис.

— Денисе…

Я зрозумів по голосу.

— Знайшли?

— Так.

Під бетонною підлогою лежали людські рештки, поруч — металева пряжка, старий складаний ніж і шматок ланцюжка. Світлана впізнала ланцюжок. Мати подарувала Романові на день народження.

Але головне сказала генетика. Спорідненість зі Світланою Ковальчук підтвердилася. Це був справжній Роман. Увесь цей час він лежав за кілька сотень метрів від місця, де колись працював, під бетонною підлогою занедбаної майстерні.

Я поїхав до Максима, він сидів на ґанку. Я навіть нічого не сказав. Він побачив моє обличчя.

— Знайшли?

Я кивнув. Максим заплющив очі.

— Де?

— Під ливарнею.

Він довго мовчав, потім промовив:

— Виходить, таки вбив. Так, бідний Ромко.

Мені було дивно чути це від людини, яку 25 років вважали вбивцею Романа.

— Ви не злитеся на нього?

— За що?

— Не знаю.

Максим подивився на мене.

— Він виростив тебе.

— Так.

— То за що мені на нього злитися?

Я сів поруч.

— Мені здається, у мене два батьки.

Він кивнув.

— Так і є.

Олег приїхав до мене сам. Пізно ввечері. Я побачив його машину з вікна. Світлана зблідла.

— Не відчиняй.

— Відчиню.

— Денисе, усе вже в слідства.

Я відчинив двері. Дядько постарів. За кілька тижнів ніби зменшився, але погляд лишався таким самим, важким. Він увійшов без запрошення, зняв пальто, пройшов на кухню, сів за стіл.

Я навмисне поставив перед ним чавунного птаха. Він побачив. На секунду обличчя здригнулося.

— Усе-таки знайшов.

— Давно шукав.

— Що, її? — він усміхнувся. — Ти став зухвалим. У кого навчився?

Ми сиділи один навпроти одного. Людина, яку я все життя поважав, якій був вдячний, яку колись вважав найсильнішою людиною на світі.

— Усе знаєш? — запитав він.

— Майже.

— Про Максима?

— Так.

— Бачився з ним?

— Так.

Він зневажливо всміхнувся.

— І як татусь?

Мене пересмикнуло.

— Нормально.

— Смішно, що 25 років просидів у зоні, а тепер — тато.

— Невинно просидів.

— Ти там був? Є суд.

— Тоді суд теж був.

Я дивився на нього.

— Навіщо Романа вбив?

Усмішка зникла.

— Стеж за словами.

— Навіщо?

— Я нікого не вбивав.

— Його знайшли.

Він замовк.

— Під твоєю ливарнею.

— Вона була не моя.

— Документи кажуть інше.

— Документи, — він махнув рукою. — Папір усе витримає.

— Клеймо теж.

Ось тут він здригнувся — зовсім ледь-ледь, але я помітив.

— Решітку. Пам’ятаєш?

Олег подивився на птаха.

— Ромко завжди любив залізяччя.

— Він здав решітку через 52 дні після своєї офіційної смерті.

Мовчання.

— Максим на той час уже сидів.

Олег зчепив пальці.

— Ти думаєш, світ так просто влаштований? Є хороший, є поганий. Знайшов папірець, викопав кістки — і все зрозумів.

— А як він улаштований?

— Брудно.

— Це виправдання.

— Це життя.

Він подався вперед.

— У дев’яності ти ще пішки під стіл ходив. Ти не бачив, що було. Люди жерли картопляне лушпиння. Робітники по пів року не отримували зарплати. Завод розбирали по цеглині. Хто міг, той хапав. Тоді мертвих старих вистачало. Я робив бізнес на підроблених довіреностях. Усі так робили.

— Роман не робив…