Денис побачив світло в кімнаті померлої матері й почав шукати правду про свою сім’ю
Обличчя Олега перекосилося.
— Роман був ідіотом.
Я вперше почув це. Не брат, не покійний Роман — ідіот.
— Він думав, що самою своєю совістю світ урятує. Прийшов до мене з папірцями, погрожував поліцією. Не розумів, що, якщо впаду я, впаде й половина людей поруч зі мною.
— Тому його треба було вбити.
— Я цього не казав.
— Максима тому посадив.
— Максим сам собі життя зіпсував.
— Ти спершу підставив його за крадіжку.
Він уважно подивився на мене.
— Світлана багато базікає.
— Отже, правда.
Він відкинувся на спинку.
— Припустімо.
Мене приголомшило це слово. Припустімо — наче йшлося не про людське життя.
— Ти 25 років знав, що він невинний.
— Знав.
Це було майже зізнання.
— І приходив до нього у в’язницю.
— Приходив.
— Розповів про мене.
— Розповів.
— Навіщо?
Олег знизав плечима.
— Був молодий.
— Тобі було за 30.
— І що?
Я дивився на нього й раптом зрозумів страшну річ. У ньому не було каяття — ні прихованого, ні придушеного, ні такого, яке людина боїться показати. Просто не було. Він шкодував лише про те, що його спіймали.
— Я тебе виростив, — сказав Олег. — Цього ти не викреслиш.
— Ти не виростив.
— А хто тоді?
— Ти мене стеріг.
Його очі звузилися.
— Повтори.
— Стеріг мене, — я говорив повільно. — Мама могла щось залишити. Роман міг щось залишити. Ти не знав, тому тримав мене поруч, давав гроші, допомагав. Хотів знати, з ким я говорю, куди ходжу, що знаходжу.
— Ти невдячна свиня.
— Можливо.
— Я міг тебе покинути.
— Але боявся.
— Чого мені боятися дитини?
— Саме це тебе й бісило.
— Так.
Він різко підвівся, стілець скрипнув. Із дальньої кімнати долинув шурхіт. Світлана слухала. Олег поглянув туди.
— Вона тут?
— Не твоя справа.
— Усе-таки прихистив блаженну.
— Вона 25 років зберігала те, що ти шукав.
Його обличчя змінилося.
— У неї була скринька.
Я посміхнувся.
— От тепер зрозумів.
Він ударив долонею по столу.
— Де папери?
— У слідства.
— Брешеш.
— Перевір.
Він важко дихав, а потім раптом заспокоївся. Це було страшніше за спалах гніву.
— Ти розумний хлопчик, Денисе.
— Уже не хлопчик.
— Для мене — хлопчик.
Він подивився на птаха.
— Увесь у Романа.
— Не в Романа, — я витримав паузу. — У Максима.
Жовна на його обличчі заходили.
— Пошкодуєш?
— Ні.
— Ще й як.
— Шкодуватиму лише про те, що стільки років тобі вірив.
Він пішов. Через три дні його затримали. Тоді я вперше побачив на вулиці людей, які з ним не віталися. До того Олег здавався вічним. Людина, якій кивали поліцейські, з якою хотіли фотографуватися чиновники, яку запрошували на свята.
Тепер його вели до машини двоє співробітників. Сусіди стояли за парканами, хтось знімав на телефон, а він дивився перед собою. Лише біля машини обернувся, побачив мене й усміхнувся.
Я довго не міг забути ту усмішку, наче вона казала: «Це ще не кінець».
Суд і справді не був швидким. Захист Олега діяв жорстко. Вони намагалися визнати Романів зошит підробленим. Зажадали почеркознавчої експертизи. Автентичність підтвердили.
Заявили, що музейну книгу могли переписати заднім числом. Експерти встановили вік чорнила, пломби, прошивку, архівні записи. Усе збіглося.
Намагалися дискредитувати Лідію.
— Вам 87 років?
— 88.
— У вас добра пам’ять.
— Краща за вашу, голубчику.
У залі засміялися. Адвокат Олега насупився.
— Через 25 років ви точно пам’ятаєте пальці покійного?
Лідія подивилася йому просто у вічі.
— А якби вам уночі зламали палець за те, що ви бачили ті пальці, ви б забули?
У залі стало тихо. Вона розповіла все про тіло, про Ірину, про погрози, про зламаний мізинець. Потім виступала Марина. Вона плакала, зізнавалася, що мовчала зі страху.
Принесли камінну решітку, поклали фотографію клейма. Експерт підтвердив: знак належав Романові Ковальчуку. Технологічна експертиза показала, що остаточну обробку решітки було проведено не раніше дати, зазначеної в музейній документації.
Тобто Роман справді працював після своєї офіційної смерті. 52 дні.
Максим сидів у залі поруч зі мною. Коли експерт промовив це, він нахилився й закрив обличчя долонями. Я торкнувся його плеча…
