Дід спустився чистити пересохлий колодязь, але те, що він знайшов на дні, здивувало все село
А тим часом Мирон Павлович стояв над своїм пересохлим колодязем і думав, що робити. Вода могла піти по-різному. Могло статися, що жила змістилася, пішла вбік, і тоді колодязю кінець, треба копати новий.
А могло бути, що ключик просто забило мулом та піском у засуху, і якщо спуститися та прочистити, вода повернеться. Друге було вірогідніше. Він знав свій колодязь.
Такого, щоб жила пішла, тут статися не могло. Отже, треба лізти чистити. За два дні, переконавшись, що вода не повернеться сама, Мирон Павлович зібрався чистити колодязь. Діло було звичне, але небезпечне, і він готувався до нього ретельно, як учив батько, а батька вчив дід, а діда — прадід.
Колодязне ремесло в роді Ковальчуків ішло від батька до сина, скільки пам’ятали. Він приготував довгу мотузку з петлею-бесідкою, щоб сісти, гак, відро, лопатку на короткому держаку, свічковий ліхтар і запасні свічки. Свічки були найважливіші.
Унизу, на глибині, де повітря стоїть важке й сире, сірник гасне, а слідом за сірником може згаснути й людина: заснути й не прокинутися, надихавшись мертвого повітря. Поки свічка горить рівно, повітря живе. Замиготіла, посиніла — кричи нагору: тягни, рятуйся.
Цього Мирон Павлович навчився раніше, ніж читати. Допомагати прийшов тільки сусід, уже немолодий чоловік на ім’я Остап, єдиний у всьому селі, хто не цурався роду Ковальчуків. Була тому причина.
Років п’ятнадцять тому в Остапа згоріла хата, а разом із хатою й колодязь завалило, і лишився чоловік із сім’єю без води й без грошей. І тоді Мирон Павлович прийшов і викопав йому колодязь задарма, за одне спасибі, та ще й місце вибрав таке, що вода пішла — солодшої в усьому селі нема. Відтоді Остап один у всьому селі звав старого на ім’я та по батькові й руки йому при зустрічі не шкодував.
За це йому теж у селі перепадало. Водиться, мовляв, із ковальчуковим сім’ям. Але Остап був не з тих, кого цим проймеш.
Удвох вони закріпили мотузку на вороті, перевірили зруб, і Мирон Павлович, перехрестившись не на образ, а просто на небо, як хрестяться перед усяким спуском під землю, сів у петлю й пішов униз. Холод піднявся назустріч одразу ж, щойно голова його пішла нижче рівня землі. Нагорі стояла суха липнева спека, а тут, у колодязі, було сиро й зимно, пахло глиною, мокрим деревом і ще чимось, металево-студеним, чого Мирон Павлович одразу не розібрав.
Світло нагорі стиснулося в маленьке біле коло. Остап попускав мотузку повільно, як домовилися. Стіни зрубу пропливали повз — старі темні колоди, вкриті слизом, і Мирон Павлович машинально, рукою майстра, відзначав, який вінець треба буде змінити до осені, який ще послужить.
Він спускався неквапом, прислухаючись і до колодязя, і до себе. Спуск у колодязь — річ така, що квапитися не можна. Хто квапиться під землею, той там і лишається…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
