Діти вигнали літню матір із дому, а вчинок незнайомого чоловіка змінив її долю
— Поїду, — сказав він. Галина Степанівна видихнула, тихо, майже нечутно, але він помітив, як її плечі трохи опустилися. Потім вона сказала, дивлячись у стіл, повільно, як людина, яка проговорює вголос те, що довго обдумувала в темряві:
— Я їм скажу, що не повернуся до них жити.
— Зніму кімнату. З пенсії можна щось знайти. Їм треба побути вдвох, а не… Я їм і так стільки всього…
Вона не договорила. Провела долонею по краю столу, туди-сюди, ніби перевіряла поверхню на рівність.
Михайло дивився на цю невелику руку з набухлими венами й короткими пальцями, які пам’ятали заводську роботу й довгі години штопання чужих речей. Згадував шафу, перебрану в чужій квартирі, бо так практичніше, і думав про те, чого не сказав уголос: відпустити — не те саме, що програти.
Іноді найважче — перестати тримати. Вона зараз зробила те, на що він сам вісім років не міг наважитися, і зробила це тихо, без свідків, без оплесків, просто сидячи за кухонним столом із вистиглим чаєм у руках.
— Тоді поїдемо зараз, — сказав він. — Поки ви не передумали і я не передумав.
Галина Степанівна подивилася на нього. Щось у її обличчі здригнулося, не сльози, не усмішка, а щось середнє, що не має окремої назви.
Вона встала. Смикнула сукню. Пішла до кімнати вдягатися.
Михайло лишився на кухні. Узяв свою куртку з вішалки біля дверей. Куртка була холодна, задубіла, пахла вулицею й бензином.
Він надягнув її й став чекати. За вікном ранок набирав сили, небо із сірого стало світло-блакитним, двір унизу вже наповнювався першими людьми, і сніг на асфальті хрустів під чиїмись кроками, чисто й виразно, як буває тільки в сильний мороз. Із кімнати вийшла Галина Степанівна, у своєму темно-синьому пальті з норковим коміром, із сумочкою на згині ліктя, у хустці, пов’язаній рівно.
Маленька, пряма, з обличчям людини, яка ухвалила рішення і тепер має намір його виконати, поки рішучість не встигла вистигнути. Михайло відчинив двері. Вони вийшли на сходовий майданчик, і двері зачинилися за ними з тихим клацанням замка, остаточним, як остання крапка в довгому реченні.
Машина прогрівалася повільно, двигун схопив із третього разу, і перші хвилини з дефлекторів ішло холодне повітря, що пахло пилом і металом. Михайло не рушав, поки скло не відтануло достатньо, щоб бачити дорогу. Галина Степанівна сиділа поруч із прямою спиною й сумочкою на колінах, так само, як три дні тому, коли він підібрав її на узбіччі.
Тільки обличчя було інше. Хуртовина до ранку видихалася. Лишилося тільки низьке сіре небо й свіжий сніг на дорогах, ще не займаний, двірники ще не дісталися до цього кварталу.
Місто прокидалося неохоче: рідкісні машини, самотні постаті на тротуарах, магазини з темними вітринами. Їхати було хвилин двадцять, не більше. Михайло не вмикав радіо.
Галина Степанівна дивилася у вікно. Її пальці знайшли нижній ґудзик пальта й почали його крутити, не відриваючи, просто туди-сюди, туди-сюди, як роблять люди, яким треба кудись подіти руки. Михайло бачив це боковим зором і нічого не казав…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
