Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад
Старий слідчий увійшов до цеху повільно, важко, оглянув розкидані по підлозі папери, червону каністру, розлитий бензин, скам’яніле обличчя Віталія, портсигар у піднятій старечій руці. Він усе зрозумів без жодного зайвого слова: за тридцять років служби надивився всякого.
— Ну от і добре, що всі в зборі, — сказав він неквапливо, і в голосі його було важке задоволення. — І речові докази вберегти встигли, вогню не дали їх знищити. За це окрема подяка тим, хто книжечки від нього вберіг.
Він коротко кивнув Лідії Степанівні.
Віталій рвонув було до дальнього виходу, але там уже стояв, перекриваючи проріз, один із людей у формі. Віталій зупинився, обвів усіх важким поглядом загнаного звіра, що потрапив у коло. І раптом увесь обм’як, зсутулився, ніби з нього разом випустили повітря і стрижень.
Микола Андрійович підійшов до нього впритул і міцно взяв його праву, обпечену руку за зап’ясток.
— Портсигар — на експертизу. Оформимо як речовий доказ, при понятих, — розпорядився він рівно. — Книгу замовлень — у справу, за описом, акуратно. Довіреність вилучимо, підпис перевірять фахівці, а нотаріуса допитаємо. А вас, люб’язний, попрошу проїхати зі мною. Розмова в нас із вами буде довга й ґрунтовна.
Віталія вивели. Він не сказав більше ані слова, тільки вже біля самих дверей зупинився, обернувся й довгим поглядом подивився на Максима й Лідію Степанівну.
У його погляді не було й тіні каяття, була лише безсила, чорна злоба людини, яку здолали не сильніші й не хитріші, а найпростіші й найчесніші люди: стара жінка, дві дівчинки та чоловік, якого він зрадив.
Коли за конвоєм зачинилися важкі двері, у старому гулкому цеху стало дуже тихо.
Максим опустився на запилений ящик, обхопив голову руками, і його затрусило. Відпускала разом уся та напруга, увесь той жах, що накопичувався в ньому тижнями від дня тієї страшної ночі біля річки. Лідія Степанівна підійшла, важко ступаючи, і поклала йому на плече теплу, скорчену, пахучу металом і травами долоню.
— Ну все, любий, все, — сказала вона м’яко, як малому. — Скінчилося. Вийшла правда нагору. Вона, любий, завжди нагору виходить, рано чи пізно, тільки чекати її треба вміти та не здаватися.
Максим думав про дівчаток, які двічі допомогли йому врятуватися: спершу знайшли біля холодної річки, а потім підняли з мокрої трави маленький срібний портсигар і не кинули його назад. Слідство йшло повільно, але вірно й ґрунтовно, як і все, що робив Микола Андрійович…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
