Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

Того ж вечора неподалік від річки, на самому краю невеликого міста, там, де місто втомлюється від кам’яних будинків і переходить у криві вулички, дві дівчинки поверталися додому пізніше, ніж слід було. Їх звали Оля й Соня, і були вони близнючками, такими схожими, що навіть сусіди інколи плуталися, гукаючи одну ім’ям другої. Їм нещодавно виповнилося по дев’ять років.

Схожі вони були обличчям, але не вдачею. Оля була різкіша, сміливіша, та, що перша лізла на паркан, перша стрибала з містків у холодну воду і перша встрявала в будь-яку затію. Соня була тихіша, задумливіша.

Вона помічала те, чого не помічали інші: як лягає тінь, як змінюється в людини обличчя, коли вона думає, що на неї ніхто не дивиться, як по-різному звучать у лісі кроки звіра й кроки людини. Разом вони ніби складали одну людину, в якої є і сміливість, і обережність, і тому вдвох їм завжди було надійніше, ніж порізно. Того вечора вони ходили до старої загати по брусницю.

Бабуся любила брусницю, мочила її на зиму в діжці, а купувати ягоду на ринку не було за що. Кошик вийшов неповним, ягода тієї осені вродила скупо, ховалася під листям, і доводилося перебирати кожну купину. Але дівчатка не квапилися додому.

Їм подобалося це місце біля лісу, тихе, де пахло хвоєю й водою, де можна було говорити про все і мовчати про все. Небо над річкою темніло швидко, наливаючись холодною синявою, а з боку міста вже засвічувалися рідкі жовті вогні. Дорогу до загати їм колись показав дід, уже покійний дід, бабусин чоловік.

Він був майстром, гравером. Водив їх зовсім малими по гриби. Учив слухати ліс, читати сліди, не боятися темряви, але й не лізти на рожен.

Дід помер три роки тому, тихо, уві сні. А за рік за ним пішла й мати дівчаток. Відтоді їх лишилося троє: стара бабуся та вони, дві однакові сироти.

Ліс і річка стали для них місцем, де ніби ще жив дідусів голос. Вони вже повернули до дому, коли Соня раптом зупинилася й схопила сестру за рукав.

— Чуєш? — прошепотіла вона.

Оля завмерла. Спочатку не було нічого, тільки вітер шумів у верховітті та поскрипувала десь суха гілка. Потім звідкись із боку річки долинув звук.

Глухий, невиразний, ніби людина хотіла закричати, але не могла. Мукання. В Олі по спині пробіг холодок, і кошик ледь не випав із рук.

— Ходімо додому, — сказала Соня, але сама не рушила з місця. Цікавість і страх боролися в них обох, і цікавість, як це часто буває в дітей, виявилася сильнішою. Вони пішли на звук, ступаючи тихо, як колись учив їх дід, слід у слід, не наступаючи на сухі сучки, дихаючи через раз.

Гілки чіплялися за куртки, під ногами чавкала мокра земля. Десь далеко скрикнув нічний птах і змовк. Серце в Олі калатало так, що віддавало у вуха.

За хвилину дерева розступилися, і дівчатка побачили біля самої води темну постать. Людина стояла навколішки біля осики, схиливши голову, і не рухалася. Соня притисла долоню до рота, щоб не скрикнути…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇