Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

Вони завмерли за широким кущем, боячись навіть дихнути. За деревами до машини йшла темна постать. Коли незнайомець узявся за дверцята, місячне світло ковзнуло по його правій кисті, і Соня встигла помітити світлу, стягнуту шкіру. Потім грюкнули дверцята, заричав мотор, і машина зникла. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж дівчатка зрозуміли, що людина біля осики не просто сидить, що вона прив’язана до дерева, що руки її скручені за спиною, що в роті в неї щось стирчить. Він був живий, він знову замукав, слабо, ніби з останніх сил, і повів головою з боку в бік.

— Олю, він прив’язаний! Дивись, мотузка! — видихнула Соня самими губами.

Оля ковтнула слину. Їй було страшно так, як не було ще ніколи в житті.

Але перед нею була жива людина, якій було куди страшніше, і це виявилося сильнішим за її власний страх.

— А якщо той, хто його зв’язав, ще тут? — прошепотіла Соня, озираючись у темряву.

— Поїхав! — так само тихо відповіла Оля. — Чула ж, машина щойно завелася. Поїхав він!

Вони ще постояли, дослухаючись, і, не почувши нічого, крім вітру й рівного дихання річки, обережно вийшли з-за куща. Максим підвів голову.

У сутінках він побачив два бліді дитячі обличчя, однакові, як віддзеркалення, і спершу вирішив, що це марення, що йому ввижається від холоду. Але обличчя наблизилися, і маленькі руки торкнулися його плеча.

— Дядечку, ви живий? — спитала Оля тремтячим голосом.

Максим замукав і часто закивав, щосили намагаючись не налякати їх різким рухом.

Соня першою здогадалася про кляп. Вона обійшла його, побачила на потилиці вузол мокрого шарфа й почала квапливо, незграбно розплутувати закоцюблими пальцями. Вузол не піддавався, розбух від води й слини.

— Не можу, — схлипнула вона. — Тугий.

— Тягни за цей кінець, — прошепотіла Оля, показуючи. — Ось, разом.

Удвох, у чотири руки, вони впоралися, і шарф нарешті ослаб та сповз. Максим виплюнув мокру тканину й жадібно зі свистом втягнув холодне повітря.

Перші слова давалися йому важко, губи майже не слухалися, язик був чужий.

— Руки, — прохрипів він. — Розв’яжіть руки, дівчатка. Тільки тихо, тихо.

Він говорив повільно, лагідно, щоб не сполохати їх, хоча всередині все рвалося від нетерпіння. Соня зайшла йому за спину.

Вузли там були тугі, лихі, затягнуті намертво людиною, яка знала свою справу, і тонкі дитячі пальці зісковзували з сирої мотузки, не знаходячи, за що вхопитися.

— Не виходить, — мало не заплакала Соня. — Не піддається.

— У мене ножик є, — раптом згадала Оля.

Вона витягла з кишені куртки маленький складаний ніж, той самий, що дід колись подарував їй і який бабуся суворо-наказово веліла залишати вдома й із собою не носити. Тепер Оля була рада, що не послухалася.

Лезо було тупе, трохи заіржавіле, але вона пиляла мотузку вперто, волокно за волокном, налігаючи всім своїм легеньким тілом, поки волокна не почали лопатися. Максим відчував, як слабшає мертва хватка на зап’ястях, і це було майже нестерпно. Кров поверталася в занімілих руках пекучими колючими голками.

Нарешті мотузка луснула. Руки Максима впали вздовж тіла, чужі, важкі, ніби чавунні, і він повалився набік у мокру траву, бо ноги й коліна вже не тримали його. Дівчатка злякалися, що він помирає.

— Дядечку! — скрикнула Оля, хапаючи його за плече.

— Живий я, живий! — вимовив Максим, насилу ворушачи язиком. — Просто все затерпло. Допоможіть підвестися, сам не можу.

Вони підхопили його з двох боків, маленькі й худенькі, і він, спираючись на їхні плечі, сяк-так підвівся. Земля хиталася під ним, як палуба.

Поки Соня розтирала йому долоні своїми теплими рученятами, примовляючи «зараз, зараз», Оля нишпорила в темряві довкола, шукала, чим би прикрити дядечка, бо його била велика дрож. Її рука натрапила в мокрій траві на щось тверде, гладке, холодніше за саму землю. Вона підняла знахідку й піднесла до самих очей.

То був портсигар, важкий, срібний, із темним химерним візерунком на кришці. У темряві візерунок здавався чорним мереживом, навіки вплавленим у метал. Оля не знала, чий він і звідки взявся, але щось усередині підказало їй не кидати річ назад у траву…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇