Дівчина мовчки витримала образу свекрухи й невдовзі показала, на що здатна
Анна кивнула.
— Тоді я подам заяву й передам записи.
Адвокат родини зблід.
— Які записи?
Марія відповіла за неї:
— Достатні, щоб питання перестало бути сімейним.
На цьому зустріч закінчилася. Халед намагався затримати Анну біля ліфта.
— Ти справді хочеш знищити нас?
Вона подивилася на нього.
— А ти справді досі думаєш тільки про себе?
Він схопив її за руку. Не сильно, але різко. Анна здригнулася. У цей момент із переговорної вийшла Марія.
— Відпустіть.
Халед відпустив одразу. Йому стало соромно, але сором теж був спрямований не туди: не за вчинок, а за те, що його побачили.
Наступні тижні розтяглися в липку смугу. Анна переїхала з готелю в маленьку студію на околиці ділового району. Вікно виходило на стіну сусідньої будівлі, кондиціонер шумів ночами, вода в душі то ставала окропом, то крижаною. Але двері зачинялися на її ключ. І ніхто не заходив без стуку.
Вона працювала віддалено, брала маленькі замовлення на планування, малювала кухонні шафки для чужих квартир і ловила себе на тому, що щоразу затримує погляд на щілинах між стіною й меблями. Іноді їй снилася ганчірка. Вона летіла повільно, наче у воді, і ніяк не падала.
Халед писав майже щодня. Потім рідше. Спершу просив повернутися, потім звинувачував, потім знову просив. Самира не писала жодного разу. Зате одного разу до Анни прийшла дружина Фаріда, Нура.
Вона стояла за дверима студії в простій бежевій абаї й тримала пакет із фруктами.
— Я не знаю, чи можна мені, — сказала вона англійською. — Але я хотіла побачити вас.
Анна впустила її.
Нура сіла на край стільця, озирнулася. Не з презирством, а з тихим смутком.
— У нашому домі всі роблять вигляд, що стіни не чують, — сказала вона. — Але стіни чують. Я чула, як Самира казала Халедові, що вас треба змусити підписати відмову від претензій. Вона вважає, що ви злякалися.
Анна поставила чайник.
— Я теж іноді так вважаю.
— Боятися — не означає здатися.
Вони пили чай із різних чашок. Нура розповіла, що Фарід почав внутрішню перевірку компанії, що Халеда тимчасово відсторонили від рахунків, що Самира кричала на всіх, а потім два дні не виходила з кімнати.
— Вона звикла захищати синів від наслідків, — сказала Нура. — Особливо молодшого. Коли їхній батько помер, Халедові було шістнадцять. Вона вирішила, що світ винен йому за все.
— Світ не підписував за мене документи.
Нура сумно всміхнулася.
— Я знаю.
Перед відходом вона поклала на стіл маленьку коробочку. Усередині була та сама порцелянова чашка з блакитним візерунком.
— Фарід сказав повернути вам. Вона тепер доказ того, що ви не злодійка.
Анна довго дивилася на чашку після того, як Нура пішла. Потім прибрала її в кухонну шафку. Не як пам’ять про дім Самири. Як пам’ять про той момент, коли правда викотилася з темної щілини й задзвеніла об мармур.
Поворот стався за місяць.
Марія подзвонила вранці, коли Анна фарбувала стіну у візуалізації дитячої кімнати для клієнта.
— У нас проблема, — сказала юристка. — І водночас шанс.
Анна випросталася.
— Що сталося?
