Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

Світлана звузила очі.

— Вуха помий, якщо підслуховуєш.

— Ви про мене говорили?

— Багато честі.

Із кухні вийшов Віктор. На обличчі в нього був той вираз, від якого в Ані одразу стискався живіт: спокійний, майже лінивий, але очі холодні.

— Де була?

— У школі.

— До сьомої вечора?

— Додаткове заняття.

— Щоденник.

Аня не ворухнулася.

— Щоденник, я сказав.

Вона дістала його з рюкзака. Віктор перегорнув сторінки, побачив двійку. Усміхнувся кутиком рота.

— Ну звісно.

— Я виправлю.

— Ти все виправиш. Тільки спершу навчишся відповідати за свої вчинки.

Він узяв її телефон зі столу.

— Це мій.

— Був твій. Тепер буде в мене, поки не порозумнішаєш.

— Там… там фотографії мами.

— От і будеш краще вчитися, якщо хочеш їх побачити.

Аня кинулася до нього, але Світлана схопила її за плече. Нігті вп’ялися крізь мокрий светр.

— Не смикайся.

Аня вирвалася.

— Віддайте!

Віктор різко ступив до неї. Він не вдарив. Ніколи не бив так, щоб лишалися сліди. Але схопив за підборіддя й змусив підняти обличчя.

— Слухай уважно. У цій квартирі ти ніхто. Зрозуміла? Ніхто. У тебе немає ні грошей, ні рідні, ні права голосу. Все, що в тебе є, — це моя добра воля.

— Квартира мамина, — видихнула Аня.

У кімнаті стало тихо.

Світлана повільно усміхнулася.

— Яка розумна.

Віктор відпустив підборіддя.

— Твоя мати залишила борги. Дуже великі. Якби не я, тебе б давно виставили.

— Вона не могла.

— Могла. Ти багато знаєш у свої дванадцять?

Він кинув щоденник на підлогу.

— Від завтра після школи одразу додому. Жодних додаткових. І щоб без фокусів.

Уночі Аня майже не спала. Лежала на старому дивані в кімнаті, де раніше стояв мамин робочий стіл, слухала, як за стіною Віктор і Світлана розмовляють приглушеними голосами. Слів розібрати не вдавалося, тільки іноді долітало: «угода», «частка», «підпис», «опіка», «покупець чекати не буде».

Аня повернулася обличчям до стіни. Там, біля самої підлоги, шпалери відійшли тонкою смужкою. Мама все збиралася переклеїти, вибирала світлі, з маленькими листочками. Не встигла.

Вранці Віктор поставив перед нею тарілку з вистиглою кашею.

— Після уроків тебе забере Світлана.

Аня підвела очі.

— Навіщо?

— Бо так.

— Я сама можу.

— Багато ти сама можеш, як з’ясувалося.

У школі вона сиділа як уві сні. Ірина Павлівна попросила прочитати вголос вправу, але літери розпливалися. На перерві однокласниця Лєна сказала:

— У тебе рукав брудний.

Аня подивилася: на манжеті лишилася земля з кладовища. Вона спробувала стерти, але тільки розмазала.

Після останнього уроку біля виходу справді стояла Світлана. У яскравій куртці, з парасолькою, роздратована.

— Швидко.