Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

Аня насторожилася. Вона підвелася з колін, притисла до себе пакет.

— Звідки ви знаєте?

Жінка зробила крок назад, ніби злякалася її страху.

— Я Наталія. Наталія Мороз. Я… — вона запнулася, подивилася на пам’ятник, потім знову на дівчинку. — Я була подругою твоєї мами.

Аня насупилася.

— У мами не було подруги Наталії.

— Була, — тихо сказала жінка. — Давно. Дуже давно.

— Я вас не знаю.

— Знаю. Звісно, ти не знаєш.

Наталія повернулася до могили, поставила троянди поруч, хоч руки в неї тремтіли. Потім дістала з сумки серветки, присіла, стала допомагати збирати мокре листя й недопалки.

— Не треба, — різко сказала Аня. — Я сама.

Наталія зупинилася.

— Добре.

Вона не стала наполягати. Просто сіла на край лавки, склала руки на колінах. Дощ стікав по її волоссю, але вона ніби не помічала.

Аня продовжувала прибирати, відчуваючи спиною її погляд. Їй хотілося піти, але залишити могилу брудною вона не могла. Коли все було витерте, квіти поставлені, а пакет зав’язаний, вона підвелася.

— Мені час.

— Ти сама сюди ходиш?

Аня промовчала.

— Хто тебе привозить?

— Ніхто.

Наталія зблідла ще дужче.

— Ти сама їздиш через усе місто?

— Мені дванадцять. Я не маленька.

Вона сказала це грубіше, ніж хотіла. Але жінка не образилася. Лише кивнула.

— Так. Пробач.

Аня пішла до виходу. Дощ посилився. Капюшон сповзав на очі. Біля хвіртки вона озирнулася. Наталія все ще стояла біля могили й трималася рукою за огорожу, ніби боялася впасти.

В автобусі Аня думала про неї всю дорогу.

«Маринка».

Так маму називали тільки близькі. На старих фотографіях, які мама зберігала в коробці з-під взуття, на звороті іноді було написано: «Маринко, не сумуй» або «Наша Маринка сміється». Аня любила ці фотографії, доки Віктор не прибрав коробку кудись після чергового прибирання.

Удома Світлана стояла в коридорі з телефоном біля вуха.

— Я тобі кажу, нотаріус сказав: без згоди опіки складніше, але вирішувано. Головне, щоб дівчисько не пискнуло.

Побачивши Аню, вона різко замовкла.

— Потім передзвоню.

Аня зняла мокру куртку. По спині пробіг холод.

— Що вирішувано?