Дорогою до тещі чоловік раптом звернув із траси, і невдовзі дружина зрозуміла, що поїздка була не випадковою

Катя сіла. Подивилася на свої руки. Долоні були в саднах, під нігтями — земля. Вона стиснула пальці й поклала руки на коліна.

Чоловік поставив зброю в куток, повісив куртку на гачок, кинув рукавички на полицю. Рухи спокійні, звичні.

Потім дістав з-під столу невеликий таз, налив води з каністри й поставив перед нею.

— Руки, — коротко сказав він.

Вона опустила руки у воду. Вода була холодна, але це було добре. Щось конкретне, справжнє.

Тим часом він узявся до печі. Підкинув кілька полін, відкрив піддувало. Загримів на полиці каструлею. Лайка вляглася біля порога, поклала морду на лапи й заплющила очі.

— Як вас звати? — спитала Катя.

Він обернувся.

— Максим. Максим Дорохов.

— Катя.

Він кивнув. Поставив каструлю на плиту. Відкрив консерву. Судячи із запаху, м’ясну. Висипав туди ж жменю гречки з мішка на полиці.

Усе це він робив без метушні, без показної гостинності. Просто робив.

— Ви тут живете? — спитала вона.

— Приїжджаю. Будиночок мій, угіддя орендовані. Буваю раз на місяць, іноді частіше.

— А в місті?

— У місті теж є де жити.

Вона зрозуміла, що подробиць він не запропонує, і більше не питала.

Катя витерла руки об край його куртки, яка все ще була в неї на плечах, і подивилася у вікно. Крізь мутнувате скло було видно край галявини й стіну лісу.

— Той чоловік — ваш чоловік? — спитав Максим.

Без інтонації. Просто спитав.

— Так.

Він помовчав.

— Він часто так робить?

Катя відкрила рота й закрила. Потім сказала:

— По-різному.

Максим помішав у каструлі.

— Зброя в нього була заряджена?

— Я не знаю. Я не дивилася.

— Він стріляв?

— Ні.

— Добре.

Більше він не питав. Розлив їжу по мисках, поставив одну перед нею.

Катя подивилася на їжу. Вона не їла з ранку, випила тільки каву, бо поспішала. Взяла ложку й почала їсти.

Гречка з м’ясом, трохи солі, більше нічого. Смачно по-справжньому, не з ввічливості.

Максим сів навпроти зі своєю мискою. Їв мовчки.

Лайка підвела голову, понюхала повітря й знову поклала морду на лапи. Вона знала, що зі столу їй не дадуть, і не просила.

Катя доїла, відклала ложку й сказала:

— Мені треба зателефонувати мамі. Телефон є?

Вона поплескала по кишені пальта. Телефон був. Вона машинально сунула його туди ще біля машини. Екран не розбився, заряд був сімдесят відсотків. Зв’язок слабкий, але був.

Вона набрала номер.

Гудки. Потім мамин голос — живий, трохи стривожений, бо вони мали приїхати до обіду, а зараз уже перевалило за полудень.

— Катрусю, ви де? Я вже картоплю поставила.

— Мамо, ми сьогодні не приїдемо, — сказала Катя.

Голос у неї був рівний. Вона сама здивувалася, наскільки рівний.

— Машина зламалася. Просто на трасі, щось із двигуном. Допомогу вже викликали, але додому повернемося тільки ввечері.

— Господи, серйозно?

— Нічого страшного, мамо. Ми з Андрієм у порядку. Просто так вийшло. Я подзвоню потім, добре?

— Ну гаразд. Ти точно в порядку?

— Так, мамо. Усе добре. Цілую.

Вона натиснула відбій і поклала телефон на стіл.

Максим дивився на неї не пильно. Просто дивився.

— Добре тримаєтеся, — сказав він.

— Не хочу, щоб вона хвилювалася.

Катя помовчала.

— Вона нічого не знає. Про те, як у нас удома.

Максим кивнув і нічого не сказав.

Він прибрав миски, поставив чайник. Дістав із полиці дві кружки — товстостінні, емальовані, зі щербинами по краях.

Катя дивилася на його руки. Великі, на вигляд робочі. Вона вже розуміла, що руки мисливця й руки офісного працівника мають різний вигляд. У нього були не офісні. Але й не робочі в звичному сенсі. Просто впевнені.

— Чому він це зробив? — спитав Максим.

Чайник уже закипав, він розливав окріп по кружках.

— Хтось йому щось сказав. Що бачив мене з якимось чоловіком.

Катя криво всміхнулася.

— Нічого не було. Я їхала додому з роботи, зайшла в аптеку. Там був мій колега, ми поговорили біля каси хвилин п’ять. Напевно, хтось побачив і розповів йому те, що захотів розповісти. А він повірив одразу. Він завжди вірить одразу, якщо це погане.

Вона взяла кружку.

— Він давно шукає привід. Просто раніше не доходило до лісу.

Максим сів знову.

— Що ви тепер робитимете?

Катя підвела очі. Уперше за цю розмову по-справжньому підвела: не вниз, не вбік, а просто на нього.

— Не знаю, — чесно сказала вона. — Раніше я думала, що знаю. Думала, потерплю, розберуся, знайду момент. А зараз не знаю.

Максим поставив кружку. Подивився на неї прямо.

— Вам є куди йти? Родичі? Подруги?