Дорогою до тещі чоловік раптом звернув із траси, і невдовзі дружина зрозуміла, що поїздка була не випадковою

Він не відповів. Дивився на дорогу.

Вона відвернулася до вікна й почала рахувати про себе стовпи. Дитяча звичка рахувати щось, коли стає страшно.

Траса була майже порожня. Ліворуч і праворуч тягнувся ліс, густий, із рідкими просвітами. Вони вже проїхали поворот на невелике селище, отже, до маминого дому лишалося близько сімдесяти кілометрів. Трохи менше години.

Андрій раптом круто вивернув кермо праворуч. Катя вхопилася за ручку над дверима. Машина злетіла з асфальту, застрибала по вибоїнах.

Попереду була лісова дорога. Навіть не дорога, а слід від тракторів, зарослий по боках травою й кущами. Він їхав ним секунд сорок, аж поки дерева не зімкнулися щільно з обох боків.

Потім зупинив машину. Заглушив мотор.

Тиша впала різко, майже відчутно.

— Що ти робиш? — спитала Катя.

Він не відповів. Відчинив дверцята й вийшов.

Вона чула, як він обходить машину. Потім відчинилися задні дверцята. Там лежала її сумка з варенням і шкарпетками. І ще, як вона тепер згадала, його мисливська сумка.

Він іноді брав зброю в поїздки, якщо планував заїхати до знайомого в лісові угіддя. Сьогодні вона про це не думала.

Він повернувся до її дверцят і постукав у скло.

Катя опустила вікно.

У руках у нього була мисливська двостволка. Вона бачила її раніше: зброя висіла в нього в кабінеті на стіні. Він тримав її спокійно, стволами донизу, але дивився на Катю так, що всередині в неї ніби щось перестало працювати.

— Думала, я не дізнаюся? — тихо сказав він.

— Андрію, я не розумію, про що ти.

— Біжи, — перебив він.

Голос був рівний. Саме це було найстрашніше. Не крик, не злість, а оця моторошна рівність.

— Біжи. І не зупиняйся.

— Андрію…

— Біжи.

Вона вискочила з машини. Каблук одразу пішов у м’який ґрунт. Катя вирвала ногу й побігла туди, де дерева стояли трохи рідше.

Туфлі були незручні. Вона взула їх заради мами: та любила, коли донька має пристойний вигляд. Пальто заважало, довге, осіннє.

Катя бігла, не розбираючи дороги, ухиляючись від гілок, що хльоскали по обличчю.

Позаду не було чути пострілу. Не було чути кроків. Тільки ліс, шерех, тріск сухого хмизу під ногами й десь високо різкий пташиний крик.

Вона бігла, мабуть, хвилини три. Потім нога потрапила в яму між корінням, і Катя впала.

Ударилася колінами, руками, ткнулася щокою в холодну хвою. Лежала секунду. Потім підвела голову й озирнулася.

Андрія не було.

Зате за двадцять метрів від неї стояв незнайомий чоловік. У мисливській куртці, зі зброєю на плечі. Поруч із ним сиділа світла лайка й дивилася на Катю спокійно, ніби жінки, що падають у лісі, були звичною справою.

Чоловік дивився туди, звідки вона прибігла.

Звідти, з темряви між деревами, пролунав голос Андрія — хрипкий, уже нерівний:

— Усе одно пропаде.

Потім почулися кроки, що віддалялися до машини. Грюкнули дверцята. Заревів мотор.

І знову настала тиша.

Чоловік перевів погляд на Катю. Помовчав. Зняв куртку й простягнув їй.

Вона взяла. Не тому, що змерзла, хоча змерзла. А тому, що їй більше нікуди було подіти руки.

— Далеко йти зможете? — спитав він.

Голос у нього був низький, без зайвих інтонацій.

— Зможу, — сказала вона.

Один каблук був зламаний. Катя зняла обидві туфлі й пішла за ним у шкарпетках по хвої.

Вони йшли мовчки хвилин двадцять. Лайка бігла попереду, іноді озиралася, перевіряючи, чи не відстала Катя. Чоловік ішов трохи попереду. Не підганяв, але й не сповільнював крок навмисне. Просто йшов.

Катя ступала по хвої в шкарпетках і думала про те, що зовсім не розуміє, що зараз відбувається і що буде далі.

Будиночок з’явився несподівано. За щільною стіною ялинника раптом відкрилася невелика галявина, і на ній стояла приземкувата будівля з потемнілих колод. Ґанок на дві сходинки, вікно з дерев’яними віконницями, стіс дров уздовж стіни — акуратний, щільно складений.

Поруч був навіс, під ним старий позашляховик і квадроцикл. Усе ґрунтовне, без прикрас, без зайвого.

Чоловік піднявся на ґанок, відчинив двері, не замкнені, просто зачинені на клямку, і відступив убік, пропускаючи її вперед.

Усередині було тепло. Піч ще тримала жар із ранку.

Одна кімната: стіл, два стільці, полиця з консервами й крупами, вузьке ліжко біля стіни, накрите темним пледом. У кутку рукомийник. На гачку — ще одна куртка, ліхтар, моток мотузки. Усе на своїх місцях.

— Сідайте, — сказав він і кивнув на стілець біля столу…