Дорогою до тещі чоловік раптом звернув із траси, і невдовзі дружина зрозуміла, що поїздка була не випадковою

— Мама. Але я не хочу її лякати. Є подруга, Оля. Ми вчилися разом. Вона давно казала, щоб я йшла.

— Вона має рацію.

Це прозвучало без натиску. Просто факт.

Катя кивнула. Обхопила кружку обома руками й уперше за весь день дозволила собі не тримати обличчя. Не заплакала, просто опустила плечі. Видихнула. Заплющила очі на секунду.

За вікном ліс стояв тихий. Лайка біля порога тихо позіхнула й перевернулася на бік. Чай у кружці був гарячий і трохи гіркий.

Катя розплющила очі. Подивилася на Максима. Він не підганяв її. Не казав, що все буде добре. Просто сидів навпроти й був.

І цього, як не дивно, було достатньо.

Чай вистигав повільно. Катя тримала кружку в руках і дивилася на стіл, на його темну, поцятковану подряпинами поверхню, на кола від кружок, що в’їлися в дерево за роки.

Чужий стіл. Чужий будиночок. Чужа людина навпроти.

І чомусь саме тут, у цій ситуації, в неї раптом з’явилося відчуття, що можна говорити. Не тому, що Максим спонукав до сповіді. Він якраз був небагатослівний і не ставив навідних запитань.

А тому, що він був чужий. Цілком чужий. Йому не треба було нічого пояснювати, не треба було боятися його реакції, не треба було потім жити поруч із цією людиною й бачити в її очах те, що вона тепер знає.

— Ми познайомилися п’ять років тому, — сказала вона.

Не як початок розмови. Просто вголос.

— Я тоді працювала в іншому місці, у друкарні. Він прийшов замовляти бланки для контори. Постояв, поговорив. За три дні зателефонував. Я сама дала номер, він не випрошував.

Максим слухав. Не дивився на неї пильно, не кивав із розумінням. Просто слухав. І цього було достатньо.

— Перший рік усе було нормально. Ну, майже. Іноді він говорив щось різке, несподіване, але я списувала на характер. Думала, людина закрита, непроста. Треба звикнути. Потім ми розписалися. Через вісім місяців після знайомства. Мама була проти, казала, що рано, що я його не знаю. Я не послухала.

Вона поставила кружку на стіл.

— Після весілля щось перемкнулося. Не одразу, поступово. Спершу він почав питати, де я була, з ким говорила, чому затрималася. Я відповідала чесно, докладно. Думала, це його заспокоїть. Але йому не потрібні були відповіді. Йому потрібен був сам процес — щоб я звітувала. Щоб він вирішував, правда це чи ні.

Максим встав, долив їй окропу з чайника. Вона навіть не помітила, коли він устиг знову поставити його на плиту.

— Потім з’явилися правила. Негласні. Він їх ніколи не формулював уголос, просто карав за порушення. Не можна було затримуватися на роботі більше ніж на десять хвилин без дзвінка йому. Не можна було ходити на корпоративи. Не можна було зустрічатися з подругами без його відома. А з його відома він завжди знаходив причину, чому саме зараз не час. Через два роки в мене не лишилося жодної активної подруги, крім Олі. Вона виявилася впертою: дзвонила сама, не здавалася.

— Ви працювали весь цей час? — спитав Максим.

— Так. Він не забороняв роботу. Навпаки, гроші йому були потрібні. Контора приносила небагато, ми жили здебільшого на мою зарплату й його доходи разом. Але робота була єдиним місцем, де я могла дихати. Колеги нормальні, завдання цікаві, я там інша людина. Він це відчував і злився. Казав, що я там удаю з себе бозна-кого, що насправді я нічого не вмію, що мене тримають із жалю.

Вона всміхнулася коротко, без веселощів.

— Я тричі намагалася піти. Перший раз через півтора року після весілля. Зібрала речі, поки його не було, поїхала до Олі. Він приїхав за чотири години. Не кричав, не ломився у двері. Стояв під вікном і дзвонив. Разів двадцять. Потім написав повідомлення: «Ти розумієш, що без мене ти ніхто». Я повернулася. Не тому, що повірила. Просто тому, що втомилася.

Максим мовчав.

Лайка біля порога заворушилася, встала, підійшла до Каті й ткнулася носом у її руку. Катя машинально погладила її по голові.

— Другий раз через рік. Він тоді розбив мій телефон. Жбурнув у стіну, бо я не відповіла на дзвінок. Я була в душі й не чула. Тоді я написала заяву на розлучення. Завантажила бланк в інтернеті, заповнила, роздрукувала на роботі. Принесла додому. Поклала на стіл. Він прочитав. Посидів. Потім встав, склав папір і прибрав у шухляду столу. Сказав: «Ти цього не зробиш». І мав рацію. Я не подала. Злякалася. Не його, а себе. Що я робитиму сама? Куди піду? Як узагалі?

— А третій раз?

— Третій раз був пів року тому. Я записалася до юриста. Одна, нічого йому не кажучи. Просто проконсультуватися. Дізналася, що потрібно для розлучення без його згоди, як ділиться майно. Юристка була жінка, спокійна, усе пояснила. Я вийшла від неї з відчуттям, що можна. Що це реально. Прийшла додому, а він уже знав. Не знаю, хто сказав. Може, хтось бачив мене біля офісу. Може, перевіряв моє листування. Того вечора було погано. Після цього я більше не намагалася.

Вона замовкла.

За вікном ліс жив своїм життям. Далекий стукіт дятла, шерех, пташиний крик десь високо.

Катя дивилася в кружку.

— А сьогодні він витяг зброю, — тихо сказала вона. — Через що, я досі точно не розумію. Сказав: «Думала, я не дізнаюся». Отже, хтось йому щось розповів. Найімовірніше, про аптеку і Діму. Це мій колега. Ми зіткнулися біля каси й хвилин п’ять говорили про робочий проєкт. Усе. Більше нічого не було.

— Він вам вірив, коли ви пояснювали?

Катя підвела очі на Максима.

— Він ніколи не вірив. Це взагалі не про віру. Йому не важлива була правда. Йому важливо було, що він може зі мною зробити, коли вирішить, що я винна.

Максим встав. Підійшов до вікна, подивився на галявину. Постояв так секунд десять. Потім обернувся.

— Ви розумієте, що сьогодні це перейшло межу?

— Так.

— І що назад не можна.

Це не було запитанням. Катя зрозуміла це й не стала робити з його слів запитання.

— Так, — знову сказала вона.

— Добре, — сказав Максим і повернувся до столу. — Тоді давайте думати, що далі.

Лайка знову повернулася до порога й вляглася.

Катя подивилася на неї, потім на Максима, потім на свої руки. Садна вже трохи підсохли, майже не боліли. Вона подумала про те, що вперше за дуже довгий час сидить у кімнаті з людиною й не чекає, коли вона скаже щось погане.

Просто сидить. Просто розмовляє.

Це було дивне відчуття. Майже забуте. Але живе.

Максим сів назад на стілець, відсунув кружку вбік і поклав руки на стіл. Катя помітила, що на його лівій руці не було обручки. Ні сліду від неї, ні смужки від засмаги. Неодружений або давно неодружений.

Вона не спитала.

— Додому повертатися не можна, — сказав він.

Не як пораду. Як констатацію.

— Я розумію.

— Він зараз, найімовірніше, вже в місті. Заспокоївся чи ні — не знаю, але фізично він там.

— Він відходить швидко, — сказала Катя. — Це не означає, що стає краще. Просто перемикається. Може подзвонити за годину як ні в чому не бувало й спитати, коли я приїду. А потім знову.

Він уже дзвонив.

Катя подивилася на телефон, що лежав на столі. Три пропущені. Усі від Андрія. Перший — за двадцять хвилин після того, як вона побігла лісом. Другий і третій — з інтервалом у десять хвилин. Більше дзвінків не було.

— Три рази, — сказала вона.

— Передзвонювати не треба.

— Я й не збиралася.

Максим кивнув.

— Отже, так. Сьогодні ви тут. Завтра вранці я відвезу вас до міста позашляховиком. Там нормальна дорога через лісову ділянку. Вийдемо на трасу осторонь того місця, де він вас висадив. Куди вам треба?

— До подруги. До Олі.

— Вона прийме?