Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім
І тієї миті в хвіртку постукали.
У моєму селищі не ходили по домівках уночі. У кожного були телефони, домофони, охорона, машини. Сторонній стукіт за парканом звучав так дивно, що я спершу вирішив: Ніка повернулася без ключів, сталося щось безглузде, страшне, несподіване. Потім злякався іншої думки. Я зняв зі стіни стару мисливську рушницю, що дісталася від батька, і вийшов у передпокій.
За хвірткою стояла літня жінка. Маленька, мокра, у безформному темному одязі, в старій хустці, з посинілими руками. Її губи потріскалися, на одній виднілася тонка червона смужка, ніби вона кусала себе від холоду. Вона тремтіла всім тілом, але очі в неї були живі — темні, уважні, майже обпікаючі.
— Що вам потрібно? — спитав я, не випускаючи рушниці з рук.
Вона підвела на мене обличчя.
— Синочку, допоможи. Я заблукала. Документів немає, грошей немає, біля автостанції мене вигнали, ледь не побили. Йшла вздовж дороги, думала, дійду до теплого місця, а сил не лишилося. Пусти на годину. Зігріюся й піду, чесне слово.
Іншої ночі я, може, зателефонував би охороні. Іншої ночі став би з’ясовувати, хто вона і чому опинилася біля мого паркану. Але в голові крутилися тільки Ніка, Кирило Руденко, шоста лінія, будинок чотирнадцять. Усе інше здавалося другорядним. Переді мною стояла промерзла стара жінка, і в мене не було сил бути жорстоким.
— Заходьте, — сказав я.
Вона переступила поріг обережно, ніби боялася забруднити підлогу. Я поставив рушницю в куток, допоміг їй зняти мокру хустку. Під нею виявилося сиве волосся, заплетене у дві тонкі коси. Обличчя було зморшкувате, втомлене, але з дивовижно тонкими рисами.
— Як вас звати?
— Соломія Павлівна Лакота. Не бійся мене, синочку. Я не краду. Мені тільки тепло треба.
— Я зараз дам вам чаю. І поїсти. Вечеря лишилася.
— Хліба б шматочок, якщо можна. Мене сьогодні добра жінка біля магазину пожаліла, булку дала й молока. Я не голодна.
— Не вигадуйте, — сказав я грубіше, ніж хотів. — Сідайте. Нормально поїсте.
На кухні я розігрів м’ясо, поставив перед нею тарілку, налив чаю. Вино запропонував — вона відмовилася. Їла вона повільно, ніби за столом у неї було не порятунок від голоду, а звичайна пізня вечеря. Ніж тримала акуратно, губи промокала серветкою. І весь час непомітно дивилася довкола: на весільні фотографії в рамках, на наші з Нікою знімки з подорожей, на блискучі фасади кухні, на холодильник, обліплений магнітами з різних місць, де ми бували.
Барон лежав у кутку й не зводив із неї очей. Я вже приготувався почути його звичне глухе гарчання, але Соломія Павлівна повернулася до нього й тихо сказала:
— Іди сюди, хороший.
Пес підвівся. Не просто підняв голову, не зробив обережний крок — підвівся і підійшов. Поклав свою величезну сиву морду їй на коліно й важко видихнув, наче чекав на неї все життя. Я завмер із чашкою в руці. Барон нікого не підпускав до себе близько, крім мене. Навіть Романа, якого знав багато років, терпів на відстані. А до цієї жінки підійшов сам.
Соломія гладила його по голові й щось шепотіла незнайомою співучою говіркою. Барон заплющив очі.
— У вас хороший пес, — сказала вона. — Розумний. Тільки дуже сумний.
— Чому сумний?
Вона не відповіла відразу. Провела долонею по його вухах, ніби дослухалася не до моїх слів, а до того, що йшло від тварини.
— У домі вашому гарно, синочку. Багато. Тепло. А радості мало. Тут щось не на своєму місці.
— Що це означає?
— Ще не знаю. Відчуваю. Бувають доми, де речі мовчать спокійно. А бувають такі, де все ніби дивиться в бік дверей і чекає біди.
Мені стало неприємно. Забагато в той вечір було схоже на лихий сон, а її слова чіплялися до моїх страхів, як реп’яхи.
— Тут живемо я і моя дружина.
— Де вона зараз?
— Пішла вранці на роботу й не повернулася.
Соломія Павлівна підвела на мене очі. У них не було ні цікавості, ні дешевого співчуття. Тільки уважність, від якої ставало не по собі.
— Скільки років ви разом?
— Одружені п’ять. Знайомі шість.
— Ви її любите?
Я ледь не розсміявся, але сміх застряг у горлі.
— Люблю. Дуже.
— А вона вас?
Виделка в моїй руці завмерла. Запитання прозвучало тихо, майже без натиску, але саме тому влучило в найболючішу точку.
— Звісно. Що за дивні запитання?
— Пробач стару. Я багато років дивлюся на людей. Спершу в лікарні працювала, потім травами лікувала, карти розкладала, допомагала тим, хто сам уже не розумів, що в нього болить. На ваших фотографіях я бачу одну щасливу людину. Вас. А поруч жінка, яка вміє усміхатися для камери. Тільки усмішка в неї порожня. Вона стоїть поруч із вами, а думає не про вас. За такими усмішками в дім часто входить біда…
