Дружина пішла вранці й не повернулася, а нічна гостя несподівано попередила мене покинути дім

Я поклав телефон на стіл і довго дивився на екран. Барон підвівся, підійшов до мене й поклав морду на коліно. Я набирав людей, яких Ніка називала батьками, дзвонив жінці, записаній у мене як її сестра, тривожив подруг — Катю, Жанну, Ліну. Ніхто її не бачив, ніхто нічого не знав. Кожен новий дзвінок приносив не відповідь, а ще одну порожнечу.

І саме тоді я згадав про річ, яку ніколи не вважав стеженням: у її машині стояв трекер. Його поставили через страховку, бо машина дорога. Я зайшов в особистий кабінет, увів пароль і побачив точку на карті.

Машина стояла в закритому котеджному селищі приблизно за сорок кілометрів від мого дому. Селище було дороге, тихе, з охороною, туди не заїжджали випадково. Я відкрив історію переміщень, і кожен рядок ніби бив мене в обличчя. Останні пів року її позашляховик їздив туди майже щотижня — по вівторках, п’ятницях, іноді у вихідні. Завжди до однієї й тієї самої ділянки, на шосту лінію, до будинку під чотирнадцятим номером.

Я знайшов відомості про власника через знайомі відкриті бази. Будинок був оформлений на Кирила Руденка, чоловіка трохи за тридцять, уродженця далекого селища, про яке я ніколи не чув. Ім’я нічого мені не говорило, але я записав його на аркуші поруч з адресою.

Я сидів перед ноутбуком, а в голові не лишалося місця ні надії, ні поясненням. Пів року. Щотижня. Один і той самий будинок. Чужий чоловік…