Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

Бо так простіше, бо в самої робота й дедлайни, бо незручно нав’язуватися. Бо простіше повірити, що все добре, ніж поїхати й перевірити.

Тепер у таксі, яке мчало порожньою нічною трасою, Марина Олегівна дивилася у вікно на миготливі ліхтарі й думала про це.

Водій, мовчазний чоловік років сорока, не ставив запитань, тільки скоса глянув на неї в дзеркало заднього виду, коли вона сіла й назвала адресу. Далеко. Уночі. Одна жінка.

Але вона заплатила наперед, і запитання відпали. Їхали довго.

Ліхтарі скінчилися, почалася траса — темна, пряма, з рідкісними зустрічними фарами. Марина Олегівна дістала телефон і почала телефонувати в місцеву поліцію, уточнювати, що з дітьми. Їй відповів черговий, підтвердив: діти на вокзалі, у безпеці, з ними чергова й працівник поліції.

Вона подякувала й відключилася. Потім набрала номер знайомого юриста, розбудила, перепросила, пояснила ситуацію трьома реченнями. Юрист, не до кінця прокинувшись, сказав:

— Залишення дітей у небезпеці, реальний строк. Марино, це серйозно. Тобі треба буде подавати на опіку. Приїдеш — подзвони, я допоможу з документами.

Таксі довезло її до найближчого великого міста близько п’ятої ранку. Далі — перша ранкова електричка, напівпорожній вагон, де пахло сигаретним димом і мокрим залізом.

Марина Олегівна сиділа біля вікна, притиснувши сумку до колін, і дивилася, як за склом пропливають поля, лісосмуги, маленькі станції з похиленими парканами.

У голові крутилися навіть не думки, а уривки: Оксанине обличчя, голос Богдана в слухавці — спокійний, рівний, неможливо дорослий для одинадцятирічного хлопчика.

«Нас кинули на станції».

Не залишили, не забули — кинули.

Він точно знав, що сталося. Не обманювався, не шукав виправдань. В одинадцять років.

На пересадці вона купила в привокзальному буфеті два пиріжки з картоплею і склянку кави. Пиріжки були теплі, у промасленому папері, і вона раптом зрозуміла, що не їла від вечора. Відкусила, прожувала, запила кавою — гіркою, рідкою, з пластикового стаканчика.

Купила ще два пиріжки для дітей. І ще води. І льодяники.

Стояла біля каси з повними руками й думала, що гадки не має, що любить їсти п’ятирічна дівчинка, і від цієї думки їй перехопило горло.

Друге таксі від електрички до станції зайняло ще сорок хвилин. Водій трапився балакучий, намагався завести розмову, але Марина Олегівна відповідала так коротко, що він замовк і ввімкнув радіо.

Грала якась ранкова програма: бадьорі голоси ведучих, музика, прогноз погоди. Обіцяли тепло й без дощу. Марина Олегівна заплющила очі й просиділа так до самого вокзалу.

Вона увійшла до будівлі вокзалу за чверть до дванадцятої. Лариса Петрівна, чия зміна давно скінчилася, але яка залишилася — «не можу ж я піти, поки по них не приїдуть», — зустріла її біля входу.

— Марина Олегівна?

— Так. Де діти?

— Ходімо.

Кімната була маленька, та сама, за стійкою чергової, з письмовим столом і календарем на стіні. На диванчику, застеленому пледом, спала Соня: згорнулася калачиком, підтягнувши коліна до підборіддя, заєць затиснутий під пахвою.

Обличчя спокійне, губи трохи прочинені, вії тремтять. Поруч на стільці сидів Богдан. Не спав, сидів рівно, з рюкзаком на колінах і дивився на двері.

Коли двері відчинилися й увійшла Марина Олегівна, він не схопився, не кинувся назустріч. Просто подивився на неї довгим, дорослим, оцінювальним поглядом.

Упізнав…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇