Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

— Привіт, — сказав він.

Марина Олегівна зупинилася у дверях. Подивилася на нього — худого, блідого, з темними колами під очима, у зім’ятій футболці — і відчула, як щось усередині неї, що вона тримала всю ніч, усю дорогу, всі ці години в таксі й електричках, тріснуло.

Не розбилося, не обвалилося, а саме тріснуло, як тріскається крига на річці на початку весни: повільно, з тихим звуком, від краю до центру.

Вона підійшла до нього й обійняла. Міцно, обома руками, притиснувши до себе так, що рюкзак уперся їй у живіт.

Богдан не відразу обійняв її у відповідь. Секунду залишався нерухомим, як залишаються люди, які давно відвикли від обіймів і не знають, що з ними робити. Потім його руки піднялися й лягли їй на спину обережно, невагомо, ніби він боявся, що вона зникне.

Марина Олегівна відсторонилася. Подивилася на нього уважно: на обличчя, на руки, на синець на лікті, якого він сам, мабуть, не помічав.

— Ти все зробив правильно, — сказала вона. — Саме все. Чуєш?

— Мама казала телефонувати тобі.

— Я знаю.

Вона ковтнула.

— Я давно мала сама зателефонувати. Не телефонувала, думала, незручно: ви ж із Тарасом живете, він опікун, може образитися, що лізу.

Вона зупинилася, струснула головою.

— Неважливо. Це неважливо. Я тут.

Соня прокинулася від голосів. Сіла на дивані, потерла очі кулачком, подивилася на незнайому жінку, яка сиділа навпочіпки перед її братом.

Насупилася.

— Богдане, це хто?

— Тітка Марина. Я тобі казав.

— А. — Соня подивилася на Марину Олегівну оцінювально, по-дитячому серйозно. — Та, що книжку привозила.

— Так, — сказала Марина Олегівна й спробувала усміхнутися.

Вийшло не дуже: губи тремтіли.

— Про ведмедя пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Він там загубився, а потім знайшовся.

— Точно.

— А ви нам ще привезете книжку?

Марина Олегівна розсміялася несподівано для себе — коротко, з вологими очима.

— Привезу. Обов’язково привезу.

Капітан Савчук прийшов за годину з паперами й оновленою інформацією. Сів навпроти Марини Олегівни за стіл чергової, поки Лариса Петрівна вивела дітей у залу. Соня їла пиріжки з картоплею, які привезла тітка Марина, і розповідала Богданові про сон, який їй наснився на вокзальному диванчику.

— Коваленка затримали, — сказав Савчук. — Він не чинив опору. Дав короткі свідчення, стверджує, що діти самі захотіли залишитися і що на пероні були якісь люди. Більше нічого не говорить.

— Які люди? — спитала Марина Олегівна. — На пероні о третій ночі?

— Саме так. Версія не витримує критики. Плюс запис провідниці.

— Який запис?

Савчук розповів про Галину Михайлівну та її журнал. Про сімнадцять рядків, написаних кульковою ручкою о 2:34 ночі. Про те, як двадцять три роки педантичної звички перетворилися на неспростовний доказ.

— Слідство встановить подробиці, — сказав Савчук. — Але, за попередніми даними, Коваленко витрачав опікунські виплати не за призначенням. Борги, ставки. Поїздка, імовірно, ділова, пов’язана з якоюсь угодою.

Діти в цю схему не вписувалися. Він розраховував, що їх знайдуть, визначать до закладу, а справу, якщо й порушать, то несерйозну.

— Прорахувався, — сказала Марина Олегівна.

— Істотно…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇