Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

Кількома годинами раніше, одразу після дзвінка Богдана, Марина Олегівна поклала слухавку й кілька секунд сиділа в темряві, не рухаючись.

Телефон лежав на тумбочці біля ліжка, екран згас, і кімната знову поринула в темряву, тільки цифри на електронному годиннику світилися зеленим. Дві години п’ятдесят вісім хвилин. За вікном було тихо, як буває тихо в спальниках великого міста глибокої ночі: ні машин, ні голосів, тільки десь унизу, на першому поверсі, капала вода з несправного крана.

Потім вона встала. Різко, одним рухом, як устають люди, які ухвалили рішення й більше не збираються його обговорювати навіть із собою. Увімкнула світло.

Кімната була маленька — спальня, вона ж кабінет: ліжко, шафа, письмовий стіл із настільною лампою й стосом креслень, на стіні книжкова полиця, заставлена довідниками з архітектури й альбомами. На підвіконні стояла фотографія в дерев’яній рамці: вона й Оксана в студентські роки, обидві сміються, обидві молоді, на тлі якогось парку з фонтаном.

Марина Олегівна подивилася на фотографію, затримала погляд на секунду, потім відвела очі й відчинила шафу.

Вона збиралася швидко, без метушні, але й без зволікань. Джинси, светр, куртка. Сумка, у яку кинула документи, гаманець, телефон із зарядкою, пляшку води.

Подумала й поклала ще пачку печива з кухонної шафки, пакет соку й шоколадку. Для дітей. Для Богдана й Соні.

Оксанини діти. Оксана, яка померла півтора року тому і якій Марина Олегівна не встигла сказати стільки всього. І це «стільки» перетворилося на постійну важкість десь за грудиною — не гостру, а тупу, звичну, як застарілий біль у спині, з яким учишся жити.

Вони дружили ще з інституту, з першого курсу, з того дня, коли опинилися сусідками в гуртожитку і Оксана, повернувшись із лекції, виявила, що Марина сидить на підлозі в коридорі, бо загубила ключ від кімнати, і мовчки простягнула їй свій. Так і повелося: двадцять років дружби, яка не потребувала пояснень.

Вони були різні. Оксана — м’яка, тепла, з тих людей, до яких тягнуться всі, як до печі взимку. Марина — сухувата, замкнена, з гострим розумом і звичкою все контролювати.

Оксана вийшла заміж рано, народила Богдана, потім Соню.

Марина заміж не вийшла не тому, що не хотіла, а тому, що так склалося. Спершу кар’єра, потім звикла, потім стало пізно про це думати.

Вона приїжджала до Оксани щонеділі, привозила дітям подарунки, сиділа на кухні, пила чай і слухала Оксанині розповіді про роботу, про дітей, про те, що Богдан знову приніс зі школи п’ятірку з математики, а Соня навчилася сама застібати блискавку на куртці.

Звичайні, побутові, щасливі розповіді. Марина слухала й думала, що так, мабуть, і має виглядати нормальне життя.

Потім Оксана захворіла.

Швидко, страшно, несправедливо — однією з тих хвороб, які не питають дозволу й не залишають часу на підготовку. Три місяці від діагнозу до кінця. Марина Олегівна приїжджала щодня, сиділа біля ліжка, привозила бульйон у термосі й книжки для Соні.

Саме тоді Оксана сказала їй тихо, в один з останніх днів, коли діти були в іншій кімнаті:

— Марино. Якщо з дітьми щось буде, ти приглянь. Я Тарасові не довіряю. Він… Ти знаєш.

Марина знала.

Знала, що Оксанин брат — людина ненадійна, з тих, хто вічно у щось устряє і весь час комусь винен. Але тоді, біля Оксаниного ліжка, вона думала про інше: про те, щоб подруга не хвилювалася, щоб їй було спокійно.

— Звісно, — сказала вона. — Звісно, пригляну.

І не приглянула. Ось що пекло.

Ось що не давало спати задовго до цього нічного дзвінка. Після похорону Марина Олегівна прийшла до Тараса, поговорила з ним, подивилася на дітей. Богдан був тихий, серйозний, Соня чіплялася за його руку й не відходила ні на крок. Тарас був тверезий, при тямі, говорив правильні слова:

— Я впораюся, вони мені не чужі, все ж таки рідна кров.

Марина залишила свій номер, сказала телефонувати, якщо щось буде потрібно. Телефонувала сама перші два місяці, раз на тиждень. Тарас відповідав коротко: «Усе нормально, діти в порядку, дякую».

Потім став брати слухавку через раз. Потім перестав зовсім. Марина написала повідомлення — без відповіді.

Ще одне — теж. Подумала: може, ображається, що лізу. Може, справді дає собі раду.

Може, йому ніяково, що чужа людина контролює. І відступила. Дала собі переконливе пояснення й відступила…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇